Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

Але дивно: голова чомусь лишається зверху. Тіло — придавлене, закопане, скуте, а голова — вільна. У всякому разі, є чим дихати.

Валерик не знепритомнів, але й не повною свідомістю сприймав те, що діялось навколо.

Літаки з'являлися в небі ешелонами. Не встигав звільнитися від свого смертоносного вантажу один ешелон, як прилітав інший з новим запасом бомб. Вибухи шматували землю, знищували укріплення, вбивали, калічили, присипали ще живих людей.

А Валерик лежав, придавлений землею та камінням, приглушений, засліплений, з закривавленим обличчям.

Зненацька стало тихо.

Але знову ж ненадовго. Валерикові здалося, що він чує людські голоси і що долинають вони з самої глибини землі. А може, ті голоси народжувалися тільки в його запаленому, притупленому вибухами мозку.

Ледь ворухнувши головою, він прислухався.

Ні, таки справді то — людський гамір, крики. І серед криків — постріли, брязкіт зброї.

«Це німці пішли в атаку, — подумав Валерик. — Але чи лишилося в нас кому зустріти їх?.. Може, вже немає серед живих ні Івана Петруненка, ні Аркадія Журавльова, ні Ібрагімова, ні Даурової, ні комісара Єхлакова?.. І німці ось зараз будуть тут, затопчуть і його ногами і посунуть без будь-якої перешкоди на Севастополь!..»

До Валерика повернулася цілковита свідомість. Тепер він усе чув, розумів, оцінював, але безсилий був зарадити самому собі, вивільнитися з-під землі, якою його придавило. Він застогнав голосно від тягаря, що лежав на ньому, від власної безпорадності. Спробував поворушити плечима, щоб витягти хоч одну руку. Але марно.

Коли б хто нагодився та допоміг!

Але нікого немає й близько. Всі там, на передовій, де лунає людське ревище, де брязкає, викрешуючи іскри, зброя…

Часом йому здавалося, що бій наближається, і тоді він у відчаї мотав головою, скрипів зубами, смикався усім тілом, стогнав протяжно. Лице його змокріло від гарячого поту. Боліла щока. Видно, її розрізало осколком чи гострим камінцем. Але то — дрібниця…

Та ось нарешті йому пощастило висмикнути праву руку.

Тепер — швидше, швидше. Не втрачати жодної секунди!.. Валерик горне долонею землю, скидає з себе каміння. Дедалі легше стає дихати, і він жадібно хапає насичене гаром та густою пилюкою повітря…

Уже й друга рука звільнена. Гарячково працює обома. Як легко дихати!.. Як гарно жити, знати, що ти знову можеш рухатись, бігти, стати поруч з своїми друзями до бою.

Валерик побіг.

Та не зробив він і кількох кроків, як знову впав, спіткнувшись об мертве тіло. Це був моряк. Він лежав на лівому боці, одна рука його заломлена за спину, ніби він ще намагається обіпертися на неї й звестися на ноги, а друга, з затиснутим у задубілих пальцях автоматом, простягнута вперед. Очі відкриті, і в них застигли біль та докір.

Потрібний був якийсь час, щоб Валерик отямився. Він зняв з голови моряка туго натягнуту безкозирку й накрив йому нею лице. Витяг із захололих пальців автомат, відчепив запасний заряджений диск і знову пішов туди, де, за його припущенням, точився бій.

По дорозі йому ще попадались мертві. Він нахилявся над ними, щоб забрати патрони чи диски. «Ці кулі — ваша незавершена помста, — думав він. — Ви вже не зможете, то я за вас…»

Тим часом зрозумів, що той бій, який він чув раніше, уже затих, і тепер лунають тільки окремі постріли. Він навіть зупинився, роздумуючи, куди йти?..

Та раптом почув знайомий голос:

— Вовчику! Сюди, до мене!..

Голос належав Аркадію Журавльову. Моряк висунувся до пояса з окопчика, навколо якого лежала розворушена свіжа земля, і махав Валерикові рукою.

Дим потроху розвіювався, щезав, як туман. Валерик побачив довгий ланцюг кривулястих нерівних окопів, у яких працювали бійці — копали, встановлювали кулемети і міномети, накладали гірки з каміння, втикали гілочки дерев для маскування.

Він поволі підійшов до Журавльова, здивовано запитав:

— Чого це ми тут?.. Адже висоту тримали.

Губи Журавльова зламалися в невеселій посмішці:

— Тримали, та не втримали… Відійшли, як пишуть у газетах, на нові оборонні рубежі… А ти де був?

— Як же це так, відійшли? — все ще не вірив Валерик.

— Як? Дуже просто: одні ногами, другі — ногами й руками, а треті — на череві, — сердито пожартував Журавльов. — Бери лопату та окопуйся.

Журавльов кілька разів кинув землю, але, бачачи, що Валерик не рухається, приголомшений такою звісткою, відставив лопату, тяжко зітхнув:

— Да-а-а, діла наші невеселі.

І раптом знову схопив лопату і з усього розмаху рубонув нею землю.