Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

Але тільки ціною величезних жертв їм пощастило в окремих місцях просунутися трохи вперед. Змушена була відійти й частина, в якій воював Валерик. Вона опинилася на крутому схилі Ушакової балки, біля невеличкого одноповерхового приміщення школи, яке було вже зруйноване.

Млосна, нездоланна втома валила з ніг. Та й не дивно: протягом усієї ночі Валерик не склепив очей. У голові ще гули вибухи, у вухах вчувалися крики, а перед очима спалахували вогні пострілів.

Отепер би лягти й поринути в цілковиту тишу. Щоб нічого не чути — ні отих поодиноких пострілів та коротких кулеметних черг, ні людських голосів, ні навіть шерхоту трав.

І поспати б хоч трохи. Небагато — п'ять, десять хвилин — і досить. Але так міцно, щоб сам себе не пам'ятав.

Валерик приліг на землю.

Був той час, коли ніч ще володарює, але вже підкрадається світанок. Він ще не наблизився, не прийшов, та в чомусь уже вчувається, вгадується. Може, то щось змінилося у барвах неба. Може, по-іншому, втомлено замиготіли зорі. Може, прокинувся і зашепотів до сухих трав свіжий вітерець. Щось невловиме наближує світанок… І стільки було таємничого, загадкового в цьому народженні дня, що Валерик забув і про сон, та й занімів, затих у дивовижному заціпенінні, чутливою, завороженою душею вбираючи в себе чарівне перетворення природи… І ось саме в цю благодатну мить тишу нагло розпанахав постріл.

Там, у лігві ворогів, гострим гадючим язиком вирвалося з жерла гармати полум'я, повітря пронизав, прошив снаряд і вибухнув недалеко від того місця, де сидів Валерик.

Цей постріл ніби став сигналом.

Враз озвалися ще гармати, і вибухи снарядів заглушили, засліпили, придавили до землі все живе. Світанок, що вже надходив на зміну ночі, злякано шарахнувся, заховався, і знову стало темно, аж чорно.

Нічого не видно. Тільки гухкає й гухкає навколо. Брудним шматтям звисає важкий дим, а невидиме небо схлипує в тяжкій тузі…

Так тривало довго.

А коли, нарешті, громовиця вщухла, сталося несподіване. За кілька десятків кроків від свого окопу Валерик побачив фашистських солдат. Ранок таки переміг ніч, і ворогів було дуже добре видно. Вони в сіро-зелених мундирах з блискучими ґудзиками, у чоботях з низенькими халявами, у квадратних сірих касках, з-під яких видніється тільки нижня частина обличчя.

Виявилось, що цього разу гітлерівці вдалися до хитрощів. Поки била артилерія, вони непомітно заповзли в канави і рівчаки і майже впритул наблизилися до оборонців міста.

Їх було багато. І йшли вони не рядами, як завжди, а сунули навалою, котилися безладною юрбою, маючи намір переважаючою кількістю прорвати лінію оборони й розчистити собі шлях на Севастополь. Вони горлали щось войовниче, широко роззявляючи чорні роти.

Валерик інстинктивно натиснув гашетку автомата, випустив довгу чергу куль. Кілька фашистів упало, і вся юрба на якусь мить загаялась, відсахнулась назад. Але саме ота мить і потрібна була Валерикові. Він вихопив із-за пояса гранату і кинув її в саму гущу ворогів. Вибух змішався з криками і зойками поранених.

І тільки тепер крізь дим і куряву Валерик побачив, що стріляють та кидають гранати і його друзі зліва та справа.

Зненацька майже поряд з ним над окопом звелася постать матроса. Безкозирка з довгими стрічками. Смугастий тільник. В одній руці автомат, в другій — граната…

Валерик у першу мить навіть не зрозумів, хто це — такою неприродно високою й могутньою видалася йому та постать.

Але зараз же впізнав: Аркадій Журавльов!.. І почув високий протяжний голос моряка:

— За мно-ою, браточки!..

На бруствері виросли ще постаті матросів, і всі вони своїм нестримним рухом уперед, могутністю і красою були схожі на Аркадія Журавльова.

Валерик миттю рвонув з себе сорочку, теж залишився в самому тільнику і кинувся за Журавльовим.

Бій був жорстокий.

Матроси і солдати всіма силами намагалися відтіснити фашистів подалі од своїх окопів, а гітлерівці просочувалися крізь ряди оборонців, ламаючи й вигинаючи ці ряди то тут, то там. Лінія оборони швидко перетворилася на поле бою. В одному місці група оборонців билася з фашистами багнетами й прикладами. В іншому — вибухали гранати. А ще в іншому — і фашисти, й наші бійці залягали і вели автоматну перестрілку.

І тоді як окремі групи ворогів ще кидалися на наші окопи, інші вже тікали або падали на коліна і здіймали руки, шукаючи в цьому порятунку від наглої смерті.