Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

Німці час від часу стріляють то з гармат, то з мінометів, а то й з автоматів строчать куди попало. В небі увесь час висять ворожі літаки. Іноді то бувають розвідники. Покрутяться, покрутяться у височині — та й зникають. Бомбардувальники здебільшого несуть свій смертоносний вантаж на Севастополь. Штурмовики зненацька нападають на наші колони, що пересуваються з місця на місце, ганяються за автомашинами і навіть за окремими бійцями, що, маскуючись зеленим гіллям, перебігають від висоти до висоти.

Але Валерик уже давно звик і до стрілянини, і до літаків. Коли від літака відривається бомба і летить на землю, виючи так, що недосвідченого аж холодом пробирає, Валерик тільки проводжає її очима: де впаде?.. І знаходить собі найбезпечніше місце.

А зараз він сидить, схилившись над аркушиком паперу, і малює прапорець з серпом та молотом навхрест. Біля прапорця п'ятикутну зірочку. А нижче виводить великими літерами:

«ОКОПНА ПРАВДА № 1»

Потім довго думає, не наважуючись написати перші слова, йому аж на місці не сидиться, аж дихання перехоплює.

Але зібрався з думками, опанував себе, і вже на папір лягає рядок за рядком:

«МАТРОСИ І СОЛДАТИ!

Наші люті вороги — фашисти дійшли майже до Севастополя. Це їм вдалося, бо в них тисячі танків, літаків і багато всякої іншої зброї.

Але ми тут стоїмо, щоб не пропустити гітлерівців у Севастополь. Нас поставили Батьківщина і Комуністична партія. У нас мало зброї. Ми відірвані від Великої землі. Але все одно переможемо ворога, бо захищаємо свою рідну землю!

Нам важко. Багато хто з нас не знає, де його рідні і чи живі вони. Але хто нас розлучив з нашими сім'ями та відірвав від наших мирних осель? Фашисти! Вони вдерлися на нашу землю і змусили нас воювати. Тому не думайте про те, що важко, а бийте ворога ще з більшою люттю та ненавистю!

То нічого, що фашисти стоять під Севастополем, що так по-звірячому бомблять місто і вбивають людей. Всіх нас не вб'ють! Наша сила невимірна! Ми піднімемось і розіб'ємо фашистську силу, хоч вона й закована в броню! У нас міцніша броня. Наша броня — це ми самі!..

Не падати духом! Забути про труднощі! Бити ворога нещадно! Не шкодувати себе заради Батьківщини! Ось що нам треба робити, щоб перемогти ворогів. А перемогти нам обов'язково треба. Цього від нас чекає наш радянський народ.

І ми переможемо!

Валерик «поет (Вовк)»

Закінчивши, Валерик глибоко зітхнув. Витер з лоба росинки поту і заходився переписувати вже готовий текст на новий аркуш.

Так він переписав свою «Окопну правду» кілька разів. І на кожному примірнику — п'ятикутна зірка та прапорець з серпом і молотом.

Нарешті, роботу закінчено. Аж рука заболіла. Але Валерик дуже задоволений. Потягся так, що кісточки хруснули, звівся на ноги, пішов до найближчої землянки, в якій жив лікар-узбек капітан Мамедов. Велика землянка Мамедова була не тільки житлом, а й санітарним пунктом. Тут робили перев'язки, нескладні, а часом і складні операції, звідси ж тяжкопоранених відправляли в бухту на кораблі.

В землянці, окрім Мамедова, було кілька бійців, серед них і сержант Богомолов. Одні сиділи навпочіпки, інші стояли, обіпершись плечима об стіни. Перев'язки робили дві сестри, дуже схожі одна на одну в своїх білих халатах і косинках.

Трохи ніяковіючи, Валерик поклав аркушик на стіл:

— Читайте нову газету… «Окопна правда»…

— Що за нова газета? — озвався заклопотаним голосом Мамедов, оглядаючи тим часом пораненого бійця.

— Зовсім нова… — не знав, як пояснити, Валерик.

А щоб не пояснювати, він вирішив не затримуватися в землянці, а шмигнув за двері і побіг далі розносити свою газету. Мамедов невдоволено сказав йому вслід:

— Тут ще дітей не вистачало!.. І чому його не відправили в тил?

— Такого не відправиш! — з гордістю за Валерика промовив Богомолов. — Сам комісар відводив його в школу, так повернувся. Побачили б ви його в бою, товаришу капітан, то не питали б так… Нічого не боїться!..

— Що це за «поет Вовк» у нас об'явився? — озвався один боєць, розглядаючи аркуш, залишений Валериком.

— Та це ж він і є, — посміхнувся Богомолов. — Прізвище в нього таке — Волков, звідси й Вовк… Ану, дай, що він пише в своїй «Окопній правді»?

І Богомолов почав читати вголос.

У землянці стало тихо. Мовчки пораючись біля пораненого, слухав Мамедов. Мовчки робили перев'язки сестри. Затихли й поранені — уважно слухали…