Олексій Полосін - Казки

– Не переймайся тим, що ти не такий, як всі, що ти кольоровий, – сказав метелик. – Мої крильця теж кольорові. Хлопчики-горобчики виростуть разом з тобою і забудуть, що ти був колись кольоровим. Спливе час, і фарба на твоїх крилах потьмяніє та змиється. Але залишиться найважливіше, що є у тебе, – твоє добре серце. Горобчики, які зараз сміються над тобою, змінять свою думку і стануть твоїми справжніми друзями. Я поважаю тебе і вірю, що ти допоможеш мені повернутися до мого будиночка. Горобчик подивився на вікна будинку і побачив, що кватирка відчинена тільки на другому поверсі. Ймовірно, що саме з цього вікна і вилетів метелик.

– Лізь під моє крило, міцно тримайся за пір’я, я понесу тебе, – сказав горобчик.

За мить він влетів крізь кватирку в кімнату, де сиділа дівчинка і плакала. Побачивши горобчика, вона булла вкрай здивована.

– Привіт, дівчинко! – зацвірінькав він. – Чого так гірко плачеш?

– Як же на плакати, коли я не вгледіла і втратила найцінніший скарб – метелика Махаона. Інколи я випускаю його з будиночка, де він живе, аби політав по квартирі, але перед цим закриваю всі кватирки. А зараз не помітила, що одна з них відчинена, і він вилетів на двір. У таку лиху погоду бідний метелик неодмінно загине.

І дівчинка знову заплакала. Та з-під крила горобчика вилетів метелик і сів на ніс дівчинки. Та завмерла від несподіванки. Її радості не було меж!

…Минув час. Настали голодні холодні дні. Але на вікні дівчинки завжди була повна годівничка для нашого горобчика. А коли він замерзав, то підлітав до кватирки і відігрівався теплим повітрям, яке віяло з квартири крізь прочинену кватирку. З того дня кватирка ніколи не зачинялась, окрім тих хвилин, коли дівчинка випускала політати Махаона. Тоді метелик сідав на скло вікна, а горобчик на підвіконня. Вони раділи один одному і перемовлялись.

Довго лежало зернятко в землі. Може тільки з осені до весни. Але йому казалося, що занадто довго, бо не знало що є рік і пори року: весна, літо, осінь та зима. Але одного разу зернятко відчуло, що земля стала теплою. Воно знало, що лежить тут аби рости і почало пускати паросток вгору, бо чекало на щось інше ніж тільки земля навкруги.

І дійсно. Коли паросток вийшов з землі і трохи підріс, то пересвідчився, що тут набагато краще ніж було раніше. Воно побачило сонечко, відчуло на собі вітерець.

Поруч паростка були такі ж зелені паростки але різні: і зовсім тоненькі, які прогиналися піл вітром мало не до землі, трохи товсті і пружні, але з таким круглим стебельцем як він поруч не було нікого.

Сусіди виявилися паростками різних трав чи навіть кущів та дерев. Всі вони вийшли з землі перший раз і ніхто не міг сказати паростку з зернятка якої рослини він росте. Паросток вирішив чекати слушного часу, аби у когось розпитати про себе.

Минуло небагато днів. Травички, кущі укріпилися. Вже не так прогиналися під вітром. Певніше почав відчувати себе і пагінець. На верхній частині паростка виросла кулька. Потім вона розкрилася і всі побачили квітку з яскраво жовтими багато численними м’якими пелюстками.

– Ой, яка ви гарна! – шанобливо казали пагінці трав, шо росли поруч – Ви – окраса нашої галявинки!

Паростку було приємно це чути і він гордо витягнувся назустріч ранішньому сонечку.

– Оце вже дійсно настала весна! Кре-ке-ке! – пострекотала сорока, яка присіла відпочити на гілячку дерева, що росло поруч. – Кульбабко, доброго ранку!

Паросток спочатку не зрозумів, що звертаються саме до нього, але коли до цього привітання приєдналися інші травички, то зрозумів, що звати його кульбабкою і у нього є право бути пошанованим через жовтогарячу корону на голові. Так! Він – кульбабка, якщо так думають інші. Адже приємно бути у центрі уваги, якщо ти такий один!

Цілий день тішилася кульбабка своєю значимістю і неповторністю, бо не бачила навколо себе подібних.

Та сталося не так, як бажалося! Наступного дня ті паростки, яких кульбабка вважала за травички, розкрили свої кульки і вся галявина засіяла безліччю кульбабок. З зеленої вона стала жовтою. Тепер травички шанували не тільки нашу кульбабку, але і інших.

Налетіли джмелі і починали пити солодкий нектар з цих квітів. З’явились дівчатка, які почали зривати кульбабки і плести, а потім надівати собі на голову віночки з кульбабок. Та Бог зберіг нашу кульбабку і вона залишилася далі рости і дозрівати на рідній їй галявинці.

– Я ще раз вітаю тебе, кульбабко! Кре-ке-ке! – знову пострекотала сорока – яка пролітала над галявиною – у тебе сьогодні справжня королівська корона!