Олексій Полосін - Казки

– А чого ж ти, синку, сидиш тут і плачеш? – почувся голос тата-ведмедя.

– Та ось біг, впав і забився – збрехав Мишко. Він все ще гадав, що тато не взнає про його невдале полювання на мед.

– Ото ж я йду і бачу маленькі ведмежі сліди від дерева у якому живуть бджоли. І подумав, що це твої сліди, бо поблизу, крім тебе ведмежат немає.

Мишко хотів ще раз збрехати, але знаючи татову суворість вирішив признатися:

– Пробач, тату, Я лазив на дерево, але нічого не зміг зробити, тільки й того, що вимазав лапу медом.

– Саме по твоїх слідах, синку, – суворо проказав тато. – По тому, що пахли медом, я з догадався, що ти лазив до бджіл. Ти порушив мій наказ і хотів утаїти це. Але знай, що ніякий поганий вчинок не можна сховати від нас з мамою. Ти залишиш сліди, і рано чи пізно будеш викритий у поганому та покараним. Але за те, що маєш мужність признатися, я тебе прощаю. Ти забився, то сідай мені на спину і я довезу тебе до дому.

Ведмедик всівся на широкій татовій спині і, наче на коні, доїхав до барлоги, а там на нього і тата чекала мама, Вона стривожилась, побачивши, що Мишко кульгає, але швидко заспокоїлась. Бо хіба бувають діти, які не бігають і не замурзуються чи не забиваються? Щоби не турбувати маму, тато промовчав про Мишкову пригоду.

Скоро мама запросила тата і Мишка вечеряти. І які були здивування і радість ведмедика, коли він побачив на столі мед! Виявляється, що тато приніс мед, а лише потім пішов шукати зниклого сина.

…Катруся уявила собі ведмедика обліпленого бджолами, падаючого з дерева, і їй було шкода Мишка. Але вона пам’ятала і мамині розмови про те, що той, хто зробив шкоду, обов’язково залишає якісь сліди, і по них буде безперечно викритий. Інакше не буває, тому краще зразу признаватись. Тато та мама завжди вітають щирість.

А коли зробиш комусь добро, то теж залишаєш слід у пам’яті того, кому допоміг. Про це можна і промовчати. Люди самі розкажуть батькам, а ті будуть пишатись нею…

Катруся тихо засопла, засинаючи. Мама всміхнулася, ласкаво погладила доньку по голівці і сказала:

– Рости, моя пташко! Спи спокійно, хай тебе нічого не тривожить! Я помолюсь перед Ісусом. Він любить тебе і нас з татом. Слава Богу!

Мама ще казала молитву, а Катрусі вже снилися веселі і красиві сни…

Одного літнього дня горобчик пролітав повз балкон, де художник малював натюрморт. Раптом з його рук вислизнула палітра – дощечка, на якій художник розмішував фарби, і впала на горобчика. Вона не прибила його, а тільки замастила фарбою крила.

Горобчик хотів гратися з іншими горобчиками, але ті проганяли його і глузували з його незвичного вигляду. Йому було самотньо, до того ж, настав грудень – перший із зимових холодних місяців. Горобчик ще не знав про морози, але чув від дорослих, що морози – це не тільки холодно, а й голодно і небезпечно для життя. Раптом на дзьобик горобчика впало щось схоже на тополиний пух, але більш важке і холодне. Не встиг він це скинути, як воно перетворилось на краплинку води і стекло донизу. Так горобчик вперше зустрівся зі сніжинкою.

За мить на горобчика впала друга сніжинка, третя, п’ята і т. д. Він увесь покрився снігом.

– Ой, ой! Як холодно і сиро! – раптом почув горобчик тоненький писк. Він повернув голову і застиг від здивування: на камінці був метелик. Горобчик згадав початок весни та літо, коли найцікавішим для нього було полювання на метеликів. Він скльовував їх з листочків та квітів. Але найбільшу насолоду горобчик отримував тоді, коли влучно хапав їх у польоті.Призвичаїтися і збити метелика на льоту – вищий пілотаж для птаха. Тієї пори горобчик віддав би десяток жирних хробаків за одного літаючого метелика.

О-о, диво! Поруч сидів справжній метелик. В цю пору року? Неймовірно!

– Ти хто такий? – запитав горобчик.– І звідки взявся на початку зими? Твої ж друзі давно сплять під листочками чи під корою дерева.

– Я – Махаон! Дуже рідкий і красивий метелик, – гордо відповів той.

– Дівчинка, моя господиня, виростила мене і тримає у спеціальному прозорому будиночку. Там завжди тепло і світло, вдосталь їжі. Інколи мене випускають політати по кімнаті. Але цього разу я вилетів крізь кватирку на вулицю. Хіба ж я знав, що тут холодно ісиро? Хочу повернутись у свій будиночок, але не можу й поворухнутися. До того ж крильця змокли, і я вже не злечу. Пожалів горобчик метелика. Він навіть забув, що це здобич, бо у нього виникло невідоме до цього часу бажання захистити слабшого. Краєм ока він побачив, що кольори на його крилах подібні до кольорів на крильцях метелика. Наче один художник розмальовував метелика і птаха. Горобчику стало дуже приємно. Він скакнув ближче до метелика і прикрив його крилом. А сніг падав і падав… І горобчик перетворився на снігову кульку. Та все ж із задоволенням слухав метелика.