Енн Файн - Борошняні немовлята

Вейн скорчив таку гримасу, що пан Картрайт вирішив не продовжувати цю тему.

Залишився тільки один учень.

— Саймоне?

Саймон і не поворухнувся.

Пан Картрайт підвів голову.

— Саймоне? — повторив він.

Але Саймон сидів, немов укопаний. У хлопчини зовсім кепський вигляд, подумав пан Картрайт. Навряд чи такий сумний вираз обличчя спричинений усіма тими погрозами, які вирували навколо нього. Парубчисько врешті-решт найсильніший у класі. Та ще й геть безстрашний. Якби дійшло до бійки, то він, певно, залишив би всю цю банду лежати на асфальті в синцях і подряпинах. Чому ж тоді бідака такий нещасний? Пан Картрайт подивився на нього з щирим зацікавленням. Невже хлопець справді вірив у маячню, буцімто можна буде порвати борошняних немовлят на клапті? Невже це сумний кінець грандіозної мрії?

Чесне слово, подумав пан Картрайт, якщо брати все надто близько до серця, то з цим 4-В можна з глузду з’їхати.

— Саймоне! — закричав він. — Бери свій мішок і бігом до мене! Негайно!

Немов у глибокому трансі, Саймон устав, покопирсався у своєму ранці та витяг борошняне немовля. Він підійшов до ваги, немов сновида. Знехотя простягнув малючку вчителю.

Пан Картрайт уп’явся в неї поглядом.

— Це що таке?

Саймон насилу відповів:

— Га?

Пан Картрайт тицьнув пальцем у малючяку. Чепчик одразу ж злетів, і вона недбало глянула на нього своїм розмазаним оком.

— Це що таке? — повторив запитання вчитель.

Саймон був спантеличений.

— Пане, це ж моє борошняне немовля.

Пан Картрайт став темний, мов ніч.

— Але воно огидне , — крикнув він. — Це неприпустимо! Воно в абсолютно жахливому стані. Нікуди не годиться.

— Вона трішки забруднилася, — визнав Саймон.

— Трішки забруднилася? — пан Картрайт підняв крихітку за один з кутиків. — Вона не просто забруднилася. Вона чорна як смола.

— Ну, не зовсім чорн…

Але пан Картрайт не дав йому подискутувати на цю тему.

— Не знаю, як тобі вистачило нахабства принести мені цей жах, це посміховисько, — він перевернув борошняне немовля на інший бік. — А це ще що таке? — прокричав він. — Попіл! Іриска! Клей! Слина!

— Це не моя слина, пане, — поспішив зауважити Саймон. Він уже був ладен виголосити спеціально підготовлену промову про те, що в усьому винен Макферсон, але раптом зрозумів: надто пізно. Панові Картрайту остаточно урвався терпець. Поки всі присутні вмощувалися якнайзручніше, щоб насолодитися приниженням Саймона, пан Картрайт перехилився через свій стіл і вперся в хлопчину лютим поглядом.

— Цього триместру я пробачав тобі багато вибриків, — закричав він на Саймона. — Я пробачав тобі напади хандри, кривляння під час лінійки і вічні переслідування бідної пані Арнотт. Але якщо ти думаєш, що я готовий прийняти від тебе цей… цей…

Він підняв борошняне немовля і аж затрусився.

— Цей маленький поганючий мішок…

Його рука зависла над смітником.

— То ти помиляєшся. Дуже помиляєшся.

Борошняна крихітка затремтіла в його руці. Пом’ята і розтріпана, вона висіла над купою недожованих об’їдків, які учні недавно повипльовували за наказом учителя.

Саймон витріщив очі від жаху. Ні, він не може отак її туди кинути. Звісно , не може.

Однак пан Картрайт не лише міг, а й кинув.

Раптом, одним з тих блискавичних рухів, які забезпечували йому місце у футбольній команді, Саймон перехопив кидок. Коли пан Картрайт відпустив мішечок борошна та з роздратуванням і огидою відвернувся, Саймонові руки стрімко зреагували та зловили немовля. Наостанок він ще й додумався добряче копнути сміттєве відро.

— Отак! — задоволено сказав пан Картрайт, вирішивши, що це борошняне немовля впало в смітник. — А зараз продовжуємо працювати.

Він узяв шматочок крейди і почав щось виписувати на дошці. Саймон швиденько заховав борошняне немовля собі від светр і повернувся обличчям до класу. Здавалося, ніхто навіть не помітив вправності його рук і ніг. Та це й на краще. Учні, звичайно ж, продовжували на нього витріщатися. Але коли він пошкандибав до свого місця, ніхто не простягнув руку, щоб штовхнути його чи вихопити мішок, який по-зрадницьки випинався з-під светра. Наразі крихітка була в безпеці.

Саймон гепнувся на стілець і спробував зосередитися на словах пана Картрайта.

— Я пишу імена, — суворо вів учитель. — Імена всіх тих, у кого в немовлячих щоденниках досі є пропуски. Мені байдуже, чи ви знайдете десь свої записи, чи напишете все заново, чи вигадаєте. Але кожен повинен прозвітувати за вісімнадцять днів.