З темряви на нього наляканим поглядом дивилося борошняне немовля.
Пан Картрайт опустив кришку парти. Він дивився на Саймона. Саймон дивився на нього. Потім пан Картрайт сказав:
— Знаєш, Саймоне Мартін, у чому твоя проблема? Ти себе недооцінюєш. Твоя «борошняна крихітка» — брудна гидка маленька істота. Вона не відповідає жодним гігієнічним нормам, а якби вона була живою, то точно не перемогла б у конкурсі «Найошатніший малюк року». Але якщо турбота про когось, хто тобі небайдужий, усе ще чогось варта, то от що я тобі скажу: на відміну від багатьох інших, ти будеш хорошим батьком.
А потім, показово прокашлявшись, він якнайшвидше покрокував класом до своєї святині — власного стола.
Вирішивши раз і назавжди покінчити з борошняними немовлятами, пан Картрайт змусив усіх учнів працювати. І поки стрілка годинника безкінечно повільно повзла по колу, праведний гнів, який завжди охоплював учнів 4-В, коли від них вимагали докладати зусиль, змішався зі злістю на Саймона через дві його фатальні помилки: вибір теми дослідження та неправдиву інформацію про Грандіозний Вибух.
Пан Картрайт намагався бути непорушним і вдавав, ніби зовсім не чує сердитого шепоту навколо себе.
— Яким же це треба бути йолопом , щоб вибрати немовлят?
— Ми могли б узяти будь-яку іншу тему. Наприклад, їжу.
Щоб трохи відволікти учнів, пан Картрайт узяв до рук аркуш паперу, що його Pacс Моулд, полегшено зітхнувши, щойно поклав на край парти.
— Ось. Хтось уже дописав. Дозвольте прочитати вам для натхнення останній запис Расса.
Він тримав аркуш перед очима, намагаючись — на жаль, безуспішно — розшифрувати написане.
— Ви тримаєте його догори дриґом, — з докором сказав Расс.
Пан Картрайт швиденько перевернув аркуш.
— А, точно! — сказав він. — Так значно краще.
Учитель ще кілька хвилин вдивлявся в написане, а потім, здавшись, повернув писанину авторові.
— Тобі не здається, що ти трішки переоцінив свої можливості, — обережно прокоментував він, — коли вирішив, що вже можеш писати прописом?
Пан Картрайт відійшов убік, аж раптом залунав дзвінок, спричинивши шумне пакування ранців і човгання стільців.
— Я не сказав, що урок закінчено! — закричав учитель.
Шум на хвильку затихнув.
Пан Картрайт вирішив піти в учительську по життєдайне горнятко кави раніше, ніж з класу вивалиться лавина учнів. Дивлячись на них пронизливим поглядом, який не дозволяв заперечень, він позадкував до дверей.
— Усе, — сказав він. — Можете йти додому.
Слова ще не встигли злетіти з його уст, а він уже йшов довгим коридором.
Лишившись без нагляду, вся зграя одразу ж накинулася на свою жертву.
— Ага, Сайме, думав, тобі все так просто зійде з рук?
— Це ж треба було так обвести всіх навколо пальця!
— Як ти там казав? «Найкрутіша наукова штукенція»! «Просто відпад»!
Саймон знову мимоволі нахилився вперед і схопився за парту. Ніхто не повірив, що цей жест спричинений страхом, тож він знову сам себе викрив, уже вдруге за сьогодні.
— Що там у тебе?
— Сайме, покажи!
— Ану подивімося!
Нападників було забагато. Під натиском їхньої ваги та неабиякого ентузіазму парта перекинулась, а кришка відвалилася.
Борошняна малючка вистрілила з парти, немов ракета, і пролетіла над юрбою шибайголів. Вона летіла високо над порожніми партами. Саймон не зводив з неї погляду ні на секунду і, вирвавшись уперед, устиг зловити її на льоту, схопивши так сильно, що довкола утворилася хмара борошна. Саме тієї миті пан Картрайт повернувся в кабінет по цигарки.
Дорогою до свого стола вчитель роздратовано зиркнув на хаос і хмару борошна, яка повільно осідала у віддаленому кінці кабінету. Оскільки він і так змарнував дорогоцінний час, повернувшись по цигарки, то тепер аніскілечки не мав бажання гаяти решту перерви на пошуки істини чи справедливості.
Саймон сам винен, подумав він.
— У понеділок залишишся після уроків на відпрацювання! — випалив він. — За те, що затіяв недозволену гру в м’яч у моєму кабінеті.
Піднявши кришку стола на кілька дюймів, пан Картрайт непомітно дістав пачку цигарок, ретельно заховану в кутку під паперами. Але зауваживши, що весь клас намагається зрозуміти, чому він повернувся, учитель показово схопив пакет з борошняними немовлятами і потягнув його за собою до дверей.
Саймон уп’явся поглядом у вчителеву спину, вражений несправедливістю покарання. Помітивши, що він на секунду відволікся, Вейн кинувся на малючку. Саймон, недовго думаючи, різко розвернувся і підкинув її вгору — достатньо високо, щоб устигнути вискочити на стілець, упіймати крихітку на льоту та підняти її вгору так, щоб Вейн не міг дотягнутися.
Читать дальше