Енн Файн: Борошняні немовлята

Поринувши у спогади, Саймон почав відтворювати останні моменти гри, пересуваючи немовлят по столу.

— Брум! Брум! Бух!

Два мішки зіштовхнулися, і борошно розсипалося навсібіч.

Звісно, стіл стояв у віддаленому закутку, але невидимим він не був. Не минуло й кількох секунд, а пан Гаєм уже примчав.

— Борошно! Через тебе тут усюди борошно! Саймоне Мартін, та що ж з тобою таке? Чому ти поводишся ще дурнуватіше, ніж завжди?

Саймон образився. Він же просто намагався виконати наказ.

Пан Гаєм крутився як навіжений.

— Дивись! — кричав він. — Ти лишень подивися на все це борошно! Воно осідає на Бернштейнових пневматичних циліндрах! І на Баттервортовому синтезаторі мови! За таке можна й відпрацювання дістати, Саймоне Мартін.

— Не раніше п’ятниці, — повідомив йому Саймон крижаним від образи голосом.

— Тоді в п’ятницю! І не сподівайся, що я не прийду, щоб перевірити. Я…

Пан Гаєм затнувся.

— О ні! Борошно вже біля Таґвеллового приладу для очищення води!

Він повернувся до Саймона.

— Негайно винеси звідси ці мішки!

— Але…

— Винось!

Пан Гаєм так лютував, що Саймон не став сперечатися. Він швиденько згорнув у пакет усіх борошняних немовлят, разом зі своєю малючкою.

— Швидше! Ану бігом! Винось їх звідси! Забери їх з моїх очей!

Усе ще хмурячись, Саймон поволік пакет до дверей.

— Але куди мені…?

Пан Гаєм був не в гуморі розв’язувати Саймонові проблеми.

— Просто забери їх геть! І подалі! Мені байдуже, навіть якщо ти роздереш ці дурнуваті мішки на клапті! Просто винеси їх звідси! Негайно!

Саймон слухняно поволік важкий пакет попри інші лабораторії. Проходячи крізь скляні двері, він не спромігся хоч трішки піднімати пакет з немовлятами, і той зачіплявся за кожен поріг. Борошняна доріжка, яку він залишав за собою, з кожним кроком ставала все ширшою.

На виході з корпусу він наткнувся у дверях на пані Арнотт.

— Ти чому не в класі? — запитала вона. — Дзвінок на урок був ще кілька хвилин тому.

Саймон задумався. Він міг би сказати, що несе борошняних немовлят у корпус природничих наук. Але навряд чи пані Арнотт йому повірить, адже він рухався в протилежному напрямку.

Він міг би заявити, що несе їх назад у свій клас. Але тоді цілком імовірно, що пані Арнотт буде стежити за ним, аж поки він не зникне за дверима. Немов той посланець у стародавні часи, який знав, що за погану новину його можуть стратити, Саймон серйозно сумнівався, чи варто йому повертати борошняних немовлят пану Картрайту.

Або він міг би промовчати, як завжди.

І він промовчав, як завжди.

Пані Арнотт намацала рукою свою сумку, щоб переконатися, що там є флакончик з аспірином.

— Мені жаль, Саймоне, але в мене немає вибору. Якщо ти зараз безпричинно не на уроці, то я змушена залишити тебе після уроків на відпрацювання.

— Тільки наступного понеділка, — попередив її Саймон. — Цього тижня в мене вже всі дні розписані.

— О Саймоне! — сказала пані Арнотт, стискаючи пальцями скроні в тих місцях, де зазвичай зароджувався її головний біль.

— Не хвилюйтеся, — благородно заспокоїв її Саймон. — Я не проти відпрацювань.

І це була правда. Якщо вибирати між поясненням і покаранням, то краще вже друге. Так простіше.

— Значить, на наступний понеділок.

Сумний, немов Санта Клаус серед літа, Саймон кивнув, схопив пакет і пошкандибав далі коридором. Пані Арнотт відступила вбік, щоб пропустити його.

І побачила борошняну доріжку.

— Саймоне…

— Так, пані Арнотт?

Але вона вже бігла в учительську по воду, щоб запити аспірин. Саймон зупинився, розглядаючи її сліди на борошняній доріжці. Щось — неважливо, чи то здогад, чи то передчуття — підказувало йому, що пані Арнотт в них надовго не затримається. Жінка втрачала самоконтроль, це було очевидно. А якщо й існує неодмінна вчительська риса, то це самоконтроль. Від чверть на дев’яту ранку і до чверть на п’яту вечора без нього нікуди. Хлопець зупинився, щоб на пальцях порахувати, скільки це разом годин. Вісім. Звучить як чималий клопіт, але, якщо подумати, то це лише третина доби. Вісім нещасних годин. Якщо пані Арнотт навіть із цим не справляється, то звільнятися і народжувати дитину їй точно не варто.

Оце, на думку Саймона, і була справжня робота. Зміни по двадцять чотири години на добу. Щодня. І так років двадцять. Без перерв. Без канікул. Порівняно з цим, день народження Гіацинт Спайсер — лише мить. Бути батьками — це як відбувати довічне ув’язнення. Справді, якби багато років тому його мати замість того, щоб поїхати в пологовий будинок і народити там дитину, взяла й зарізала когось ножем для хліба, то тепер вона вже вийшла б на волю. Можливо, навіть удвічі раніше, за хорошу поведінку.