Енн Файн - Борошняні немовлята

Саймон витяг свою борошняну малючку з пакета і пильно на неї подивився. Що більше він розмірковував, то дивовижнішим йому здавалося те, що люди народжують дітей. Безперечно, це небезпечно. Важкий тягар на плечі батьків. Це зв’язує їм руки й ноги. Накладає певний відбиток. Усі довкола починають як не шпигувати за тобою, то вчити тебе жити. Порівняно з батьківством, робота вчителя — просто забавка. Тож не дивно, що тато довго не протримався. Як він узагалі примудрився витерпіти аж тисячу вісім годин? Це ж удвічі довше, ніж Саймонове піклування про борошняне немовля. А гляньте лиш на його маму! Вона подужала вже сотні тисяч годин! Вона просто героїня . Та вона свята !

— Я вже, напевно, їй остогидів, — сказав Саймон своїй малючці.

Але то була неправда, і він це знав. Його голос відлунювався в коридорі. У глибині душі Саймон розумів, що, попри найдурніші його вибрики, наприклад, годування Туллісової вівчарки бабусиною перукою або жбурляння в Гіацинт кактусом, мама все одно його любить. Ось у чім проблема.

— Отак влаштована ця пастка, — пояснив він своїй крихітці. — Отак вона тебе затягує. Спочатку ти не розумієш, що відбувається. А потім уже надто пізно.

Він замовк.

— Хіба що ти вітрильник…

Вітрильник…

Його батько…

Саймон всівся на пакет. Той розчавився під вагою хлопця, перетворившись на затишне гніздечко. Саймон напружено думав.

Його батько.

Задля експерименту він вимовив ці слова вголос, смакуючи їх по-новому.

— Мій батько. Мій батько. Мій батько.

Хто?

Хто?

— Хто?

Живою луною виявився Робін, якого відправили знайти Саймона і привести його для розправи.

— Власне! — сказав Саймон. — Хто?

Але Робін був не в настрої розгадувати загадки. Він виконував своє завдання.

— Вставай, Сайме. Час вертатися. Старий Бецман уже злющий як чорт.

— Розумієш, — продовжував Саймон, повністю ігноруючи його слова, — я не знаю, хто він. А він не знає, хто я. Тому мама і бабуся, мабуть, праві. Те, що він пішов, насправді особисто мене ніяк не стосується.

— Сайме, вставай! Нам пора!

— Я не кажу, що він вчинив правильно, — продовжував Саймон. — Отак просто накивав п’ятами і залишив маму саму навік-віків з дитиною на руках, — він легенько штурхонув свою борошняну малючку. — Хоча пропанькавшись із нею майже три тижні, я можу зрозуміти, чому так сталося. Лише хочу сказати, що для мене це не повинно мати — і вже не має — ніякого значення.

— Добре, Сайме. А зараз вставай, будь ласка.

— Розумієш, між нами все скінчено, — наполягав Саймон. — Насправді нічого й не починалося. Йому взагалі нема до мене діла. У світі мільйони людей, яким нема до мене діла і які мене навіть не знають. Вони прекрасно без мене обходяться. І я прекрасно обходжуся без них.

Але Робіну урвався терпець.

— Сайме, я не хочу, щоб мені через тебе дісталося. Я йду назад. Скажу Старому Бецману, що знайшов тебе, але ти не захотів іти. Бо був надто заклопотаний сидінням на пакеті з борошном і роздумами про свою сім’ю.

Здавалося, Саймон його навіть не почув.

— І ось я зрозумів, що мій батько — це просто ще одна людина на планеті Земля, яка не знає, хто я такий. Та й по всьому. А рахуватися треба тільки з тими людьми, які тебе знають.

— Я рахую, Сайме.

— Тому зі своєю мамою я рахуюсь. І з бабусею. І зі Сью.

— Один…

— Але не з ним. Його я не враховую.

— Два…

— Не те щоб я його звинувачував. Просто не рахуюся з ним.

— Три!

Полишивши всі спроби достукатися до здорового глузду Саймона, Робін розвернувся і пішов назад у клас. І навіть дійшовши до повороту, він ще чув звіддаля, як позаду нього Саймон продовжує щось розповідати своєму борошняному немовляті.

— Зараз я почуваюся значно краще, чесне слово. Здається, я й не розумів, як уся ця ситуація мене гнітила. Але зараз я почуваюся іншою людиною. Я почуваюся вільним.

Довговії очі борошняної малючки випромінювали співчуття.

— Ти ж розумієш, про що я, правда?

Вираз її обличчя так і не змінився.

— Ти розумієш?

Малючка непорушно дивилася на нього.

Повільно і невблаганно Саймон прийшов до тями. Що він узагалі тут робить ? Сидить посеред шкільного коридору на зручному м’якому пакеті та розмовляє з мішком борошна? Чи він уже зовсім з глузду з’їхав?

Саймон схопився на ноги, немов ошпарений. Борошняне немовля! Та ніяке вона не борошняне немовля. Просто дурнуватий неживий мішок з борошном. Вона — це навіть не вона . Вона — це воно . Що ж із ним таке? Майже три тижні він обговорював своє життя з мішком борошна. Він що, зовсім звихнувся ? Штуковина, яку він зараз тримає, — це лише частина якогось нудного шкільного проекту. Вона ж несправжня. Вони всі несправжні.