Енн Файн - Борошняні немовлята

Написання переліку потребувало трохи часу, що й не дивно, зважаючи на кількість боржників. Поки однокласники пильнували за появою своїх імен на дошці та готувалися до голосного і тривалого обурення щодо кількості пропущених записів у щоденниках, Саймону вдалося витягнути малючку з-під светра і покласти її в найбезпечніше місце на світі — у свою парту, — та ще й так, що ніхто нічого не помітив.

Пан Картрайт вивів останнє ім’я — Рік Тулліс — дуже акуратно, в лівому верхньому куті дошки, подалі від решти, бо була дуже велика ймовірність, що це ім’я там залишиться надовго.

Потім він обернувся.

— Той, хто закінчить, — втішив він учнів, — зможе піти в бібліотеку і попрацювати там самостійно.

Після цього оголошення загальна атмосфера невдоволення дещо послабилася. Один або двоє учнів розвеселилися настільки, що навіть почали вимахувати кулаками в повітрі. Для більшості учнів 4-В класу фраза «попрацювати самостійно» була синонімом до «добряче нареготатися».

Лише Джордж Сполдер усе ще мав незадоволений вигляд.

— А що з донощиками?

— З донощиками?

— Так, пане. Ви ж скажете, хто за нами шпигував?

— Шпигував…

До пана Картрайта підкралося почуття тривоги. Шпигуни… Узявши до рук грубезну методичку доктора Фелтома, він розгорнув її на сторінці з правилами, щоб освіжити їх у пам’яті, і його погляд упав на пункт про те, що певні люди — батьки, інші учні, шкільний персонал або навіть представники громадськості — повинні таємно стежити за поводженням з борошняними немовлятами.

Хіба він мав відповідати за виконання цього пункту?

Пан Картрайт перегорнув сторінку і побачив у верхньому куті число 84. Він перегорнув сторінку назад. А тут число 81. Доктор Фелтом зазвичай не припускався таких помилок. Чоловік, який ганяв по школі, не лише виправляючи помилки всіх навколо в усній лічбі, а й пояснюючи їхні причини, мусив би знати, як правильно нумерувати сторінки. Навіть пан Картрайт умів рахувати.

Легенько, обережно, з острахом пан Картрайт узявся за кутик нетипово грубої сторінки — і його підозра справдилася: сторінки 82 і 83, яких бракувало, зліпилися докупи. Коли йому вдалося розділити їх, він побачив докладну інструкцію для вчителя щодо пошуку позакласних спостерігачів і контролю над ними.

Згорнувши методичку, пан Картрайт рішуче сказав Джорджу:

— Думаю, нам не варто морочити собі голови через шпигунів.

Але Джордж стояв на своєму.

— Ви мусите назвати нам їхні імена , — наполягав він. — А ми їм покажемо, де раки зимують.

Здавалося, що бодай у цьому питанні всі учні були цілком солідарні.

— Так! Заїдем їм межи очі!

— Підлатаємо ніс!

— Порахуємо їм зуби!

Пан Картрайт вирішив схитрувати.

— Ось що ми зробимо, — сказав він. — Складіть список усіх тих, хто, на вашу думку, шпигував за вами, а я скажу, чи ви вгадали.

Хлопці з ентузіазмом взялися до справи. Пан Картрайт здивовано спостерігав, як кожнісінький учень старанно складає перелік підозрюваних з понад десяти імен, написаних із помилками, та ще й дописує біля кожного імені погрозливі коментарі.

— Оця в мене буде перша в списку. Вічно лізе в чужі справи!

— Стара карга всюди мене пасла! Вона не спускала з мене очей ні на секунду!

— Я його питаю: «Ти чого витріщаєшся?». А він каже: «Я не розумію, про що ти». Але ж я розумів, усе розумів.

Пан Картрайт ходив між партами і дивувався, що їхні списки підозрюваних усе довшають, а їхнє бурмотання стає все загрозливішим. Неймовірне видовище, подумав він. Буде про що розповісти доктору Фелтому. Наймати справжніх шпигунів було б марнуванням часу. Вочевидь, у них не було жодної потреби.

Проходивши повз Таріка, пан Картрайт почув його злісне бурчання:

— Аякже, вони заявляли, що їм просто цікаво. Але тут і дурному ясно, що вони пхали носа в чужу справу.

У своєму останньому щоденниковому записі Білл Сіммонс теж розмірковував на цю тему.

ДЕНЬ 18

Як добре, що сьогодні останній день, бо терпіти це вічне шпигунство я вже просто сили не маю. Не уявляю, як воно бути батьками справжніх дітей, якщо навіть через борошняне немовля зовсім чужі люди підходять і вчать тебе, як жити. «Золотко, не варто залишати його тут. Воно може забруднитися». «А може, тобі краще бла-бла-бла?». «А хіба ти не повинен бла-бла-бл…»

Пан Картрайт нахилився і підняв ручку Білла Сіммонса саме тоді, коли той виводив останнє «бла».

— Не можеш дібрати слова? — мило запитав він. — Дозволь тобі допомогти.