Енн Файн - Борошняні немовлята

— Саймоне Мартін! — гримнув він, безжально уриваючи повний ентузіазму тенор. — Ти чому не прийшов на контрольне зважування?

Саймон зупинився, як укопаний, тримаючи в руках осцилограф.

— Бо доктор Фелтом попросив мене дещо перенести, — відповів він невинним голосом учня, який знає, що за ним стоїть впливовіший учитель. — Це для конкурсу наукових досліджень.

Обличчя пана Картрайта спохмурніло. Конкурс наукових досліджень! Конкурс наукових досліджень! До початку ще кілька днів, а він уже сидить йому поперек горла. Ця витівка зіпсувала йому весь триместр. Якщо всі інші школи світу можуть відкласти цю узаконену форму хаосу на останній тиждень навчання, то чому цього не може зробити доктор Фелтом? Чесне слово, він добряче задирає носа.

Пан Картрайт не стримався. Перш ніж він устиг опанувати себе, потік антипедагогічної лайки зірвався з його вуст і залунав у коридорі з такою силою, що Саймон був просто шокований. Звісно, він і сам уживає такі слова. Буває, пускає в хід і гірші фразочки. І то досить часто. Але щоб Старий Бецман, бризкаючи слиною, отак лихословив — таке йому і не снилось!

Саймон глянув на свого вчителя з повагою.

— А ти! — підсумував пан Картрайт, дивлячись на Саймона нищівним поглядом. — Ти кидай цю купу мотлоху і шуруй у клас на контрольне зважування.

— Слухаюся, пане.

Саймон поклав осцилограф і Вішартів цифровий генератор синусоїдальних коливань просто на підлогу і слухняно поплентався коридором услід за вчителем.

— Отак уже краще, — пробурмотів пан Картрайт. Це, звичайно, чудово, що Саймон повен рішучості й не збирається вішати носа. Але, на жаль, будь-яке хороше починання зрештою може закінчитися абсурдом — і в школі завжди саме так.

На порозі до кабінету поганий настрій пана Картрайта розвіявся.

— Усе! — крикнув він, зайшовши якраз вчасно, щоб зловити Філіпа Брустера, який стрибав через візочки Саджида. — Досить! Я вже ситий донесхочу цим проектом! Відвезіть цю фуру в куток і ставайте зі своїми мішками борошна в чергу. Зараз я їх позбираю і поверну доктору Фелтому.

— Як так повернете ?

Пан Картрайт зовсім неправильно зрозумів причину їхнього здивування та стурбованості.

— Так. Я поверну їх. Знаю, до кінця експерименту ще чотири дні, але ви зможете використати цей час, щоб довести до ладу свої щоденники.

— Але…

— Ніяких але! — закричав пан Картрайт. — Ану здавайте своїх борошняних немовлят! Це всіх стосується.

Він став біля ваги.

— Хто хоче бути першим?

Запала абсолютна тиша, і пан Картрайт дійшов висновку, що ніхто не хоче бути першим.

— Може, почнімо з тебе, Джордже?

Джордж був такий спантеличений, що не міг навіть похитати головою.

— Генрі?

Генрі глянув на інших учнів, немовби закликаючи їх прояснити цю очевидну несправедливість. Помітивши, що Джордж відвернувся, пан Картрайт нетерпляче продовжив:

— Ріку, а ти? Ага, його нема. Ну звісно, а як же інакше. Тоді ти, Рассе? Ти готовий віддати мені свій мішок борошна? Останнє зважування — і тобі більше ніколи не доведеться панькатися з цією лялькою. Ну, що ти про це думаєш?

Pacс перестав чистити своє борошняне немовля від котячої шерсті та підвів очі. Він не помітив, що всі учні нетерпляче дивляться на Саймона, сподіваючись, що той, хто так ревно змальовував усі переваги цього експерименту, вийде нарешті зі свого заціпеніння і владнає непорозуміння, доки ще не пізно. Повернувшись до свого заняття, Pacс просто запитав:

— А як же Грандіозний Вибух?

Пан Картрайт здивовано витріщився на нього.

— Який вибух?

— Грандіозний Вибух, — Pacс знову підняв голову. — Саймон сказав нам, що в останній день експерименту буде Грандіозний Вибух. Ми зможемо порозривати своїх борошняних немовлят на шматки.

— Порозривати на шматки?

Пан Картрайт не міг приховати здивування.

— Порозривати борошняних немовлят на шматки? І ви йому повірили?

Він обвів поглядом учнів і побачив їхні безрадісні обличчя.

— Ясно! — твердо сказав він. — Ви всі йому повірили!

Він обернувся до Саймона, чиє заціпеніння поступово перетворювалося на пекучий сором.

— Ти зміг їх переконати, що в останній день експерименту можна буде підірвати понад сто фунтів білого борошна?

Саймон кивнув.

Пан Картрайт розвів руками.

— Тутечки? У моєму кабінеті?

Саймон знову кивнув.

Повільно, як зароджується землетрус, пан Картрайт засміявся. Щоб не втратити рівноваги, він схопився за край свого стола і поступово набирав обертів. Здавлене хихикання переросло в голосний сміх, а сміх переріс у нестримні хвилі реготу. Відтак нестримні хвилі реготу переросли у справжнісіньке гоготання. Сльози покотилися з його очей. Стіл під ним затрусився. Скло у віконних рамах задвигтіло. У сусідньому кабінеті пані Арнотт боязко глянула на настінні наочні матеріали.