Енн Файн - Борошняні немовлята

— Вітрильник?

— Так, вітрильник.

Треба віддати належне цим розумним вискочням, думав Саймон, чекаючи на відповідь. Якби хтось підійшов до нього й отаке от запитав, він послав би його і пішов би собі далі. Але Мартіна, здавалося, не здивувало і не образило запитання про щось, що може виявитися віршем. Він лише зняв окуляри і задумливо протер їх, а потім спитав:

— Ти можеш дослівно повторити текст?

Нема чого ходити околяса, подумав Саймон. Тож він закинув голову назад і на все горло заспівав:

Розгублений вираз одразу ж зник з обличчя Мартіна.

— Ну, вочевидь, це метафора, — почав він. — Протагоніст [17] Протагоніст — головна дійова особа в художньому творі ( прим. редакторки ). вирішив вдатися до аналогії з…

Він затнувся — частково від жаху, а частково тому, що Саймонова рука раптом міцно схопила його за горло і перекрила доступ кисню.

— Я не просив читати мені лекцію, — суворо заявив Саймон. — Я лише хочу знати, що це означає .

Він забрав руку і стояв, чекаючи відповіді.

Мартін Саймон спробував ще раз.

— Це означає, — сказав він, — що тому хлопчині пора в дорогу. Як і корабель з напнутими вітрилами має пливти за вітрами, так і той парубок у певний момент мусить піти геть, хай як він хоче залишитися, але протистояти своїй вдачі — характеру і темпераменту — він не може. У нього нема вибору.

Саймон вдивлявся в небо. У нього засльозилися очі, він судомно ковтнув.

— Нема вибору, кажеш?

Мартін упевнено сказав:

— Абсолютно. Така вже він людина. Просто не може по-іншому.

Аж тут втрутився Вейн, підозріло запитавши Мартіна:

— Чому ти такий упевнений?

— Бо саме про це йдеться у словах , — терпляче пояснив Мартін. — Це те, що вони означають.

— Але звідки ти знаєш ?

На допомогу Мартіну прийшов Саймон і різко поставив Вейна на місце.

— Слухай, — сказав він. — От ми з тобою вміємо грати в футбол і реготати від душі, так? А ось Мартін — він розумака. У футболі він нездара. Навіть по м’ячу не вцілить, а про ворота годі й казати. Але він тямить у таких речах, як пісні та поезія.

Він обернувся до Мартіна:

— Я все правильно кажу?

Мартін кивнув.

— Правильно, — сказав Саймон. А оскільки дискусія про інтелектуальну силу й слабкість себе вичерпала, додав:

— Ну, дуже дякую.

Саймон за звичкою простягнув праву руку. Мартін якусь мить не міг зрозуміти, що це значить, але потім збагнув, що Саймон хоче потиснути йому руку.

— Нема за що, — швидко відповів він. — Звертайся.

— Не буду, — запевнив його Саймон. — Думаю, з мене досить. Щось мені підказує, що тепер усе буде гаразд.

А й справді, Мартін розгледів на обличчі Саймона дивний, неземний вираз — щось схоже на ауру; наче Саймон, як лицар Ґалагад, побачив Святий Грааль і відчув, що здійснилася його найзаповітніша мрія.

Пані Арнотт рилася у свій сумочці, шукаючи аспірин.

— Уже втретє він проходить повз ці двері, виспівуючи на все горло, — вона озирнулася до пана Спенсера, який схилився над нотним зошитом, намагаючись за допомогою гумки перетворити замальовані олівцем четвертні ноти на половинні. — Чого ви не вчите з ними спокійніших пісень?

Не відводячи погляду від своєї роботи, пан Спенсер тихо захищався:

— Я ніколи не вчив їх цієї пісні. Зрештою, яка різниця, чого їх учити? Парубчиська з 4-В можуть заспівати колискової так, ніби це військовий марш. І нічого не вдієш. Вам ще пощастило, що в хлопця гарний голос.

Пані Арнотт кинула другу таблетку аспірину в склянку з водою.

— Чомусь перерва вважається часом для відпочинку вчителів, — гірко пробурмотіла вона. — А це просто інша форма страждань.

Вона підняла голову.

— Він що, знову повертається? Я більше не можу цього терпіти . Навіщо цей хлопчисько вештається туди-сюди коридором?

Пан Гендерсон відірвався від своєї чашки кави, щоб усе їй пояснити.

— Якщо ви запитуєте про Саймона Мартіна, — сказав він, — то доктор Фелтом попросив його перенести на стенд конкурсу наукових досліджень винахід Німмо-Сміта — пішохідний перехід, який контролюється за допомогою мікропроцесора. Тож хлопець просто робить те, що йому наказали.

— А виспівувати при цьому на все горло моряцьких пісеньок йому теж наказали?

— Хочете, я попрошу його зменшити гучність? — пан Гендерсон висунув голову з дверей учительської, але виявилося, що він спізнився. На протилежному кінці коридору вже з’явився пан Картрайт.