Люси Мод Монтгомери - Енн із Зелених Дахів

– Знаєте, – сказала Енн довірливо, – я збираюся насолоджуватися цією поїздкою. Бо з досвіду знаю, що радість тільки й очікує, що її покличуть. Однак на це треба зважитися по-справжньому. Тому я викину з голови всі згадки про притулок, поки їдемо. О, подивіться, там уже одна маленька квіточка на кущі дикої троянди! Принадність, правда? Як ви думаєте, приємно, мабуть, бути трояндою? Хіба не чудово було б, якби квіти могли розмовляти? Впевнена, вони розповіли б нам багато чарівних історій. Погодитесь, що рожевий колір – найчарів-ніший у світі? Я дуже його люблю, але, от біда – він мені не личить. Рудоволосим не можна його носити… навіть в уяві. Ви не чули про яку-небудь дівчинку, в якої волосся було в дитинстві рудим, а потім колір змінився?

– Ні, ніколи не чула про таке, – промовила Мерил безжально, – і не думаю, щоб це сталося з твоїм волоссям.

Енн зітхнула:

– Ну ось, ще одна надія померла. Моє життя – справжнє кладовище надій. Я прочитала цю фразу в одній книжці й тішуся нею щораз, коли в чомусь розчаровуюсь.

– Не бачу, в чому тут розрада, – повагом завважила Мерил.

– Але ж це звучить так красиво й романтично, немов я героїня повісті, розумієте? Я так люблю все романтичне, а кладовище надій – це найромантичніша річ, яку тільки можна уявити. Як добре, що в мене є таке кладовище. Ми поїдемо сьогодні через Озеро Блискучих Вод?

– Ми оминемо ставок Баррі, якщо це його ти так називаєш. Поїдемо прибережною дорогою.

– Прибережна дорога. Звучить чудово! – сказала Енн мрійливо. – Цікаво, вона так само прекрасна, як і її назва? Щойно ви промовили «прибережна дорога», я відразу уявила її! І «Вайт Сендс» теж гарна назва, але вона мені не так подобається, як «Ейвонлі». Бо «Ейвонлі» звучить, як музика. А далеко до Вайт Сендс?

– Вісім кілометрів. Якщо ти вирішила не замовкати й на хвилину, то говори, щонайменше, з користю. Розкажи мені все, що ти про себе знаєш.

– О, те, що я знаю про себе, не варто й розповідати, – гаряче вигукнула Енн. – Якби ж ви дозволили мені розповісти, як я себе уявляю, вам би це здалося набагато цікавішим.

– Ні, з мене досить твоїх фантазій. Дотримуйся суворих фактів. Почни з початку. Де народилася й коли?

– Мені виповнилося одинадцять у березні, – із зітханням повідомила Енн перший факт. – Я народилася в Болінброці, це Нова Шотландія. Мого батька звали Волтер Ширлі, він був учителем у місцевій школі. Мою маму звали Берта Ширлі. Волтер і Берта – чарівно, правда? Як мене тішать ці красиві імена! Було б жахливо мати батька на ім’я, скажімо, Джедеді, так?

– Я вважаю, що не має значення, як звуть людину, якщо тільки це порядна людина, – сказала Мерил, вирішивши, що дівчинка має почути альтернативну і, головне, правильну думку.

– Ну, не знаю, – Енн задумливо глянула на неї. – Я одного разу прочитала в книжці, що троянда пахла б так само солодко, якби навіть називалася по-іншому. Але ніколи в це не повірю. Хіба могла б вона бути такою прекрасною, якби називалася «будяком» або «капустою». Гадаю, мій батько був би хорошою людиною, навіть з ім’ям Джедеді, проте, впевнена, це був би тяжкий хрест для нього.

Моя мама теж вчителювала до заміжжя. Адже чоловік – це така велика відповідальність. Пані Томас казала мені, що це була пара дітей, до того ж бідних, як церковні миші. Вони оселилися в маленькому жовтому будиночку в Болінброці. Я ніколи не бачила цього будиночка, хоч уявляла тисячу разів. Наприклад, те, що біля вікна вітальні вилися в’юнки, перед ґанком ріс бузок, а під воротами – лілії. Так, не забути про муслінові фіранки на всіх вікнах, бо саме вони надають будинку вишуканого вигляду.

Саме в такому будиночку я народилася. Пані Томас також сказала, що таких негарних немовлят вона ще ніколи не бачила: шкіра, кістки, ну ще очі. Зате мама вважала мене надзвичайно красивою. Вона ж може оцінити краще, ніж бідна прибиральниця, правда? У всякому разі, я рада, що не розчарувала Її, адже вона так недовго прожила після пологів. Всього три місяці і – померла від лихоманки. Я так часто мрію, щоб вона прожила довше й почула від мене «мама». Гадаю, це так солодко звучить «мама», правда?

Тато помер через чотири дні після неї, теж від лихоманки. Так я стала сиротою. Усі почали сушити собі голову – так пані Томас говорила, – що зі мною робити. Розумієте, я нікому не була потрібна навіть тоді. Видно, з такою долею й народилася. Батько й мати приїхали здалеку та ще й родичів у них не було. Нарешті, пані Томас сказала, що візьме мене, хоч сама бідувала та ще й мала чоловіка-п’яницю. І таки вигодувала мене. З соски.