Люси Мод Монтгомери - Енн із Зелених Дахів

– Обидва ви диваки, якщо ти це маєш на увазі, кажучи про спорідненість душ, – фиркнула Мерил. – Добре, можеш мити посуд. Не шкодуй гарячої води та витри все як слід. У мене сьогодні зранку повно роботи, бо після обіду доведеться їхати у Вайт Сендс до пані Спенсер. Поїдеш зі мною, можливо, одразу там і вирішимо, що з тобою робити. Коли закінчиш із посудом, піди нагору й застели ліжко.

Енн досить швидко й ретельно вимила посуд, і це не пройшло повз увагу Мерил. Відтак застелила ліжко, щоправда, з меншим успіхом, бо ніколи не спала на перинах, а отже, не знала, як з ними вправлятися. Більше завдань для неї в Мерил не було, окрім бажання на певний час позбутися дівчинки, тож вона сказала, що дозволяє їй піти в сад і погратися там до обіду.

Енн радісно кинулася до дверей: її очі аж засяяли на вмить пожвавілому обличчі. Проте на самому порозі вона раптово зупинилася й так само швидко повернулася до столу. Щасливий вираз з її обличчя наче вітром здуло.

– Ну, що ще трапилося? – запитала Мерил.

– Не наважуюся вийти, – сказала Енн тоном мученика, що відрікається від усіх земних радощів. – Навіщо мені закохуватися в Зелені Дахи, якщо потім їх більше не побачу. А якщо я познайомлюсь з усіма цими деревами, квітами, із садом, зі струмком, то не зможу не полюбити їх.

У мене й так важко на душі, тож не хочу, щоб стало ще гірше. Мені дуже хочеться вийти – все, здається, кличе мене: «Енн, Енн, вийди до нас! Енн, Енн, ми хочемо погратися з тобою!», – але краще не робити цього. Не варто закохуватися в те, від чого незабаром тебе відірвуть назавжди, адже так? А як втриматися й не полюбити тут усе, правда? Ось чому я зраділа, коли думала, що залишуся й ніщо не завадить мені любити тут усе. Та цей короткий сон минув. Тепер я примирилася з неминучістю, тож краще не виходити. Інакше, боюся, що не зумію знову зробити це. Як звуть квітку в горщику на підвіконні, скажіть, будь ласка?

– Це герань.

– О, не про цю назву йдеться. Я запитую, яке ім’я ви їй дали. Ви ніяк її' не назвали? Тоді можна мені це зробити? Можна, я назву її… о, дайте подумати… Бонні… так, таке ім’я підійде… можна мені називати її Бонні, поки я тут? О, дозвольте мені її так називати!

– Та заради Бога, називай, мені все одно. Тільки який сенс давати ім’я герані?

– О, я люблю, щоб предмети мали імена, навіть якщо це тільки герань. Тоді вони схожі на людей. Ми ж не знаємо: а раптом ця герань ображається, коли її називають просто «герань»? Вам, мабуть, теж не сподобалося б, якби вас завжди називали просто жінкою. Так, називатиму її Бонні. Від сьогодні має ім’я й вишня під вікном моєї спальні. Я назвала її Сніговою Королевою – вона така біла. Звичайно, це не постійне її вбрання, проте завжди можна це уявити, правда?

– Ніколи в житті не бачила й не чула нічого подібного, – бурмотіла Мерил, рятуючись від цих нестримних тирад втечею до льоху за картоплею. – Дівчинка справді цікава, як каже Ме-тью. Самій не терпиться дізнатися, що ще вона розповість. А як усе придумує доладно! Вона, мабуть, і на мене напускає чари, як напустила їх на Метью. Цей його погляд вранці сказав усе – він не передумав. Коли б то, як усі інші чоловіки він говорив словами. Тоді можна було б відповісти, переконати його. А що робити з чоловіком, який тільки дивиться?

Коли Мерил повернулася, то знову застала Енн за мрійництвом. Дівчинка сиділа, опустивши підборіддя на руки, а погляд спрямувавши в небо. Такою Мерил застала її, коли взялася накривати на стіл.

– Чи можу я взяти кобилу й кабріолет після обіду, Ме-тью? – запитала Мерил.

Метью кивнув і сумно глянув на Енн. Мерил перехопила цей погляд і додала сухо:

– Я збираюся до Вайт Сендс і візьму Енн з собою, щоб пані Спенсер могла відразу відправити її назад до Нової Шотландії. Тобі залишу чай на плиті, а додому повернуся саме до доїння корів.

І знову Метью нічого не сказав. Мерил відчула, що даремно витрачає слова. Ніщо так не дратує, як чоловік, який не відповідає… крім жінки, яка не відповідає.

У належний час Метью запряг гніду кобилу. Мерил та Енн сіли в кабріолет і Метью відкрив перед ними ворота двору. Коли вони повільно проїжджали повз нього, він сказав голосно і, здавалося, ні до кого:

– Тут був вранці один хлопчина, Джеррі Буот з Крика, я погодився найняти його на літо.

Мерил не відповіла, але хльоснула нещасну гніду з такою силою, що та обурено рвонула галопом, бо не звикла до такого поводження. Коли кабріолет виїжджав на велику дорогу, Мерил обернулася й побачила, що нестерпний Метью стоїть, притулившись до воріт, і не зводить з них очей.