– Правда, море неймовірне? – сказала Енн, прокидаючись від довгого споглядання. – Одного разу в Мерисвілі пан Томас винайняв фургон і повіз нас всіх на цілий день до моря, за шістнадцять кілометрів. Я насолоджувалася кожною миттю того дня, хоч доводилося весь час наглядати за дітьми. А потім роками переживала цю подію в щасливих снах. Але цей берег гарніший, ніж у Мерисвілі. Які красиві чайки, правда? Ви хотіли б бути чайкою? Я хотіла б… ну, тобто якби я не була людиною. Як було б чудово прокидатися на світанку й парити цілий день у блакитних просторах над водою. А потім ввечері летіти до свого гнізда. О, як добре я можу собі все це уявити!.. Що це за величезний будинок попереду?
– Це готель у Вайт Сендс. Його господар пан Кірк. Сезон ще не почався, а загалом сюди приїжджає на літо купа американців. Їм дуже подобається тутешнє узбережжя.
– Я боялася, що це будинок пані Спенсер, – сказала Енн сумно. – Мені туди зовсім не хочеться. Здається, що це кінець мого життя.
І все-таки вони туди приїхали. Пані Спенсер жила у великому жовтому будинку біля бухти Вайт Сендс. Вона прудко вибігла на ґанок, а її усміхнене обличчя одночасно виражало і здивування, й радість.
– Боже мій, – вигукнула вона, – на кого-кого, а на вас я сьогодні не очікувала. Проте дуже рада бачити. Може, краще розпрягти коня? Як ся маєш, Енн?
– Дякую, добре, – відповіла Енн і тінь смутку лягла на її обличчя.
– Ми зайдемо на хвилинку, поки кінь відпочине, – сказала Мерил. – Я пообіцяла Метью не затримуватися. Річ у тім, пані Спенсер, що сталося непорозуміння, і я приїхала з’ясувати це. Ми, Метью і я, просили вашого родича Роберта Спенсера передати вам, щоб ви привезли нам з притулку хлопчика десяти або одинадцяти років.
– Мерил, що ви таке кажете! – засмучено вигукнула пані Спенсер. – Роберт прислав до мене свою дочку Ненсі, яка повідомила, що вам потрібна дівчинка… Адже так, Флоро-Джейн? – звернулася вона до своєї дочки, яка теж вийшла на ґанок.
– Так, саме так вона й сказала, пані Катберт, – рішуче підтвердила Флора-Джейн.
– Мені страшенно неприємно, – засмутилася пані Спенсер, – що так вийшло, але це не з моєї вини, пані Катберт. Я намагалася влаштувати все якнайкраще й намагалася діяти відповідно до ваших бажань. Ненсі жахлива розтелепа. Скільки разів я її' лаяла за неуважність!
– Ми, звичайно, й самі винні, – визнала Мерил. – Нам слід було самим приїхати до вас, а не передавати такі важливі речі через інших. Ну, нічого не поробиш, помилка сталася, і тепер потрібно подумати, як її виправити. Чи можемо ми відправити дівчинку в притулок? Я вважаю, її візьмуть назад, адже так?
– Гадаю, що так, – сказала пані Спенсер задумливо, – але можливо, не доведеться й відправляти. Вчора до мене заходила пані Блеветт і дуже шкодувала, що не попросила мене привезти їй дівчинку, щоб допомагати по господарству. У пані Блеветт, як ви знаєте, велика родина, їй важко знайти прислугу. Енн їй дуже підійде. Я називаю це Божим промислом!
Однак Мерил не дуже вірилось, що Бог мав хоч якесь відношення до цієї справи. Вона не була знайома з пані Блеветт, але кілька разів бачила цю маленьку кістляву жінку зі злим обличчям. Говорили, що вона дуже вимоглива хазяйка. Дівча-та-служниці, які в неї не затримувалися, розповідали жахливі історії про її дратівливість, скнарість та нахабних, забіякуватих дітей. Мерил аж жахнулася, коли уявила, що потрібно віддавати Енн на милість такої жінки.
– Добре, я зайду в будинок, і ми обговоримо цю справу, – сказала вона.
– А чи це не пані Блеветт, власною персоною, йде там по доріжці? – вигукнула пані Спенсер, заводячи гостей з передпокою до вітальні, де на них війнуло таким жахливим холодом, неначе повітря, проходячи через темно-зелені щільно закриті жалюзі, втрачало все своє тепло. – Яке щастя! Ми можемо владнати цю справу прямо зараз. Сідайте в крісло, пані Кат-берт. Енн, сядь на отоманку й не крутись. Давайте сюди ваші капелюхи. Флоро-Джейн, піди й постав чайник… Добрий день, пані Блеветт! Ми якраз говорили про вас, ви дуже вчасно прийшли. Знайомтеся: пані Блеветт, це пані Катберт. О, вибачте, я на хвилиночку відлучуся. Забула сказати Флорі-Джейн, щоб вона вийняла булочки з плити.
Вона швидко вибігла з кімнати, попередньо піднявши жалюзі. Енн мовчки сиділа на отоманці, міцно зціпивши на колінах руки, й дивилася на пані Блеветт як загіпнозована. Невже її віддадуть цій жінці з кощавим обличчям і такими суворими очима? Вона відчула, як до горла підіймається грудка й починають щипати очі. Сльози вже от-от мали бризнути, коли повернулася пані Спенсер, рум’яна й сяюча, готова подолати будь-яке утруднення – фізичне, інтелектуальне, духовне.
Читать дальше