Люси Мод Монтгомери - Енн із Зелених Дахів

Мерил відчула ще більшу незручність. Вона збиралася навчити Енн найпростішої дитячої молитви «Коли солодкий сон до мене злетить…». Але, пригадаймо, в неї все-таки було почуття гумору. А це не що інше, як друга назва здатності зрозуміти, що й коли доречно. Тому в неї раптом виникла думка про те, що наївна молитва, призначена для малечі в білих сорочечках, котрі шепчуть її біля колін люблячої матері, зовсім не підходить для цього веснянкуватого створіння, яке нічого не знає про Божу любов і не прагне до неї, бо ніколи не зустрічалося з нею у вигляді любові людської.

– Ти вже велика, Енн і можеш сама помолитися, – сказала вона нарешті. – Просто подякуй Богові за всі його благодіяння й смиренно попроси Його про те, чого хочеш.

– Добре, я постараюся, – пообіцяла Енн, ховаючи обличчя в колінах Мерил.

Милостивий Отець наш небесний – так кажуть священники в церкві, тож, напевно, підійде і для особистої молитви, правда? – запитала вона, піднявши голову на мить. – Милостивий Отець наш небесний, я дякую Тобі за Білий Шлях Чарівності, й Озеро Блискучих Вод, і Бонні, й Снігову Королеву. Я дуже вдячна за них. І це усе те добро, про яке я можу зараз згадати і за яке повинна подякувати Тобі. Щодо моїх бажань, то їх так багато, що перелік забрав би багато часу. Тому я згадаю тільки два – найважливіші. Будь ласка, дозволь мені залишитися в Зелених Дахах і зроби мене красивою, коли я виросту.

– Ось, все в порядку? – запитала вона бадьоро, встаючи з колін. – Я підібрала б значно розкішніші вирази, якби в мене був час подумати.

Тільки думка про те, що не відсутність побожності, а духовне невігластво стало причиною цього незвичайного звернення до Бога, допомогла Мерил зберегти присутність духу. Вона дбайливо вкрила дівчинку ковдрою, в душі пообіцявши собі, що завтра ж велить їй вивчити справжню молитву, і вже виходила з кімнати, забравши свічку, коли Енн знову покликала її:

– Я щойно згадала, що треба було сказати «Амінь» замість «З повагою». Так? Так священники говорять. Я забула про це, але відчувала, що потрібен якийсь кінець, і я прилаштувала такий. Як ви думаєте, це велика помилка?

– Ні… не думаю… – сказала Мерил. – Лягай і спи спокійно. Добраніч.

– Сьогодні я можу сказати «На добраніч» із чистою совістю, – сказала Енн, із насолодою пірнаючи в подушки.

Мерил повернулася на кухню, поставила свічку на стіл і рішуче звернулася до Метью:

– Метью, саме час, щоб хтось зайнявся вихованням цієї дівчинки. Вона майже повна язичниця. Віриш, вона ніколи в житті не молилася!? Схожу завтра до пастора й попрошу молитовник для дітей, ось що я зроблю. І вона ходитиме до недільної школи, тільки-но я пошию їй пристойну сукню. Так, бачу, клопоту мені вистачатиме. Що ж, кожен повинен мати в житті свою частку турбот. Донині в мене було спокійне життя, але настала нарешті й моя година. Сподіваюся виконати свій обов’язок як слід.

Через відомі причини Мерил так до вечора наступного дня й не сказала Енн, що залишає її в Зелених Дахах. До обіду вона давала їй різні доручення й уважно спостерігала, як дівчинка їх виконує. Та вже до полудня переконалася, що Енн моторна й слухняна, працьовита й тямуща. Головним її недоліком була схильність впадати в задуму. Тоді прямо посеред якогось заняття вона геть-чисто про нього забувала, поки гучне зауваження або несподівана катастрофа не повертали її на землю.

Скінчивши мити посуд після обіду, Енн несподівано зупинилася перед Мерил з виглядом людини, що зважилася дізнатися про найжахливіший вирок. Її тендітна постать тремтіла з ніг до голови, обличчя палало, очі здавалися майже чорними. Вона міцно стиснула руки перед грудьми й благально промовила:

– О, будь ласка, пані Катберт, скажіть мені, чи збираєтеся ви відіслати мене чи ні. Я намагалася бути терплячою весь ранок, але відчуваю, що більше не можу виносити цю невідомість. Це жахливе відчуття. Будь ласка, скажіть мені!

– Енн, ти не ошпарила ганчірку окропом після миття посуду, як я тобі веліла, – сказала Мерил незворушно. – Піди й зроби це, перш ніж ставити запитання.

Дівчинка виконала наказ і, обернувшись до Мерил, знову зупинила на її обличчі благальний погляд.

– Добре, – сказала Мерил, розуміючи, що не здатна придумати жодної причини для відтермінування відповіді на запитання дівчинки. – Гадаю, що можу тобі сказати. Ми з Метью вирішили залишити тебе. Зрозуміло, якщо ти спробуєш бути хорошою дівчинкою та поважатимеш нас. Але, дитя, що з тобою?