– Я плачу, – сказала Енн зніяковіло. – Не знаю чому. Я так зраділа, як тільки людина може радіти. О, радіти – зовсім не те слово. Це було зі мною, коли я побачила Білий Шлях Чарівності й цвітіння вишня… але це! О, це набагато більше, ніж радість. Я щаслива! І намагатимуся бути дуже хорошою. Це тяжка праця, бо пані Томас часто говорила мені, що я жахливо погана. Але все одно намагатимусь з усіх сил. Ви не знаєте, чому я плачу?
– Мабуть, ти просто схвильована та збуджена, – сказала Мерил несхвально. – Сядь на стілець і заспокойся. Боюся, ти занадто схильна як до сліз, так і до сміху. Так, ти залишишся в нас, і ми постараємося, щоб тобі було тут добре. У вересні підеш до школи, бо нині до початку канікул залишилося всього два тижні.
– Як мені вас називати? – запитала Енн. – Пані Катберт? Чи тітка Мерил?
– Ні, зви просто Мерил. Я не звикла до пані Катберт, це мене дратує.
– Але це зовсім нешанобливо – просто Мерил, – запротестувала Енн.
– Гадаю, не буде ніякої неповаги, якщо тільки ти говоритимеш з повагою. Усі в Ейвонлі – і старі, й молоді – звуть мене Мерил, крім священника. Він каже «пані Катберт»… коли згадує про це.
– Мені так хотілося б називати вас тітка Мерил, – сказала Енн сумно. – У мене ніколи не було тітки або іншої родички… навіть бабусі. Тоді мені здавалося б, що я справді належу вам. Можна мені називати вас тітка Мерил?
– Ні, я тобі не тітка, і не люблю давати людям титули, яких вони не носять насправді.
– Але ми могли б уявити, що ви моя тітка.
– Я не могла б, – відрізала Мерил.
– Ви ніколи не уявляєте речі не такими, які вони насправді? – запитала Енн, широко розкриваючи очі.
– Ні.
– О! – Енн глибоко зітхнула. – О, пані… Мерил, як багато ви втрачаєте!
– Не впевнена. Навіщо уявляти речі не такими, які вони насправді? – заперечила Мерил. – Коли Бог створив нас у такому, а не іншому світі, то не для того, щоб ми цей світ уявляли іншим. Ох, це мені нагадало… Енн, піди до вітальні – тільки ноги витри як слід і не напусти мух – та принеси мені листівку, яка стоїть на камінній полиці. На ній надрукована молитва «Отче наш». Сьогодні ввечері ти витратиш свій вільний час на те, щоб вивчити її напам’ять. Таких молитов, як я чула вчора, більше бути не повинно.
– Так, гадаю, це була дуже нескладна молитва, – сказала Енн, вибачаючись. – Але, розумієте, в мене не було досвіду. Не можна очікувати, щоб людина добре молилася з першого ж разу, правда? Я придумала чудову молитву, коли лягла в ліжко, як і обіцяла. Вона була майже такою довгою, як у священника, і дуже поетична. Але чи повірите – я не згадала жодного слова, коли прокинулася. Гадаю, ніколи не зможу скласти кращу за неї. Чомусь, коли що-небудь придумуєш вдруге, ніколи не виходить так добре, як було вперше. Ви це помічали?
– Є дещо, що ти повинна помітити, Енн. Коли я кажу тобі щось зробити, то хочу, щоб ти слухалася мене відразу, а не стояла стовпом і не міркувала про це без кінця. Іди та зроби, що я тобі веліла.
Енн швидко попрямувала через передпокій у вітальню, проте так довго не поверталася, що Мерил відклала плетиво й, стиснувши губи, вирушила за нею. Вона побачила, що Енн нерухомо стоїть перед картиною. Дівчинка зціпила руки за спиною, обличчя її' було піднято вгору. Біле й зелене світло, що пробивалося в кімнату через гілки яблунь і плюща, обливало занурену у споглядання маленьку фігурку неземним сяйвом.
– Енн, про що ти думаєш? – запитала Мерил різко.
Дівчинка здригнулася й повернулася на землю.
– Про це, – сказала вона, вказуючи на картину – досить яскраву репродукцію під назвою «Христос, що благословляє дітей». – Я уявила себе однією з них. Наприклад, он тією дівчинкою в блакитній сукні, яка стоїть у куточку, немов вона нікому не належить, зовсім, як я. Яка ж вона самотня й сумна, правда? Гадаю, в неї немає ні батька, ні матері. Але їй теж хотілося отримати благословення, тому вона боязко пробралася в куточок, сподіваючись, що ніхто її не помітить, ніхто, крім Нього. Я впевнена, я знаю, що вона відчувала. У неї сильно билося серце, а руки заклякли, так само як у мене, коли запитувала, чи залишите ви мене тут. Вона боялася, що Він може не помітити її. Але Він, напевно, помітив, як гадаєте? Я намагалася все це уявити – як вона пробиралася дедалі ближче, поки не постала зовсім близько до Нього. І тоді Він глянув на неї й поклав руку їй на голову, і – о! – який радісний трепет охопив її! Але я хотіла б, щоб митець не зображував Його таким сумним. У Нього таке обличчя на всіх картинах, ви помічали? Тільки мені не віриться, що Він справді був таким сумним, а то діти боялися б Його.
Читать дальше