Люси Мод Монтгомери - Енн із Зелених Дахів

У минулі два тижні Енн не витрачала даремно й хвилини: вона вже знала кожне дерево й кожен кущик біля будинку. Також виявила, що за яблуневим садом починається стежка до лісу й пройшлася нею до самого кінця. А дорогою було на що подивитися. Спочатку шлях лежав уздовж чарівних вигинів струмка, потім через місток, відтак починалися зарості ялиці, а дикі вишні стояли обабіч і утворювали склепіння, посплітавшись між собою гілками. Ще згодом стежка петляла кутками, густо порослими папоротями, й губилася під кронами кленів і горобин, які погойдувалися на вітрі.

Енн подружилася також із джерельцем в долині – напрочуд глибоким, чистим і незвичайно холодним. Воно було обкладене гладкими плитами червоного пісковику, а навколо росли папороті, схожі на долоні велетів. За ними був дерев’яний місток, який повів легкі ніжки Енн до порослого лісом пагорба, де під високими густими ялинами та смереками панували вічні сутінки.

Тут росли міріади ніжних конвалій, цих скромних і чарівних лісових квітів, та де-не-де траплялися бліді, легкі переліски, немов душі торішніх первоцвітів. Тонкі павутинки виблискували між деревами, ніби нитки срібла, а шишки ялин, здавалося, дружньо шепотілися між собою.

Усі ці чудові подорожі тривали в ті години, коли їй дозволялося погратися. Після повернення Енн засипала Метью та Мерил розповідями про свої «відкриття». Метью, зрозуміло, не скаржився, він слухав все з мовчазною й задоволеною усмішкою. Мерил спочатку дозволяла всю цю «балаканину», а потім зі здивуванням зрозуміла, що слухає не з меншим захопленням, ніж Метью. Тоді вона зазвичай поспішно змушувала Енн «притримати язика».

Коли пані Лінд нарешті добралася до Зелених Дахів, Енн блукала садом, роздивляючись буйно порослі трави, яким додало кольорів червонувате вечірнє сонце. Тож у поважної жінки було вдосталь часу для всебічного звіту про свою хворобу, включно з деталізацією кожного больового відчуття та кількості ударів серця при цьому. Мерил навіть подумала, що грип може залишити незабутні спомини. Коли всі подробиці були оприлюднені, пані Рейчел перейшла до обговорення не менш цікавої для неї теми, якій, власне, і присвятила свій візит:

– Я чула дивні речі про вас із Метью.

– Гадаю, ти здивована не більше, ніж я сама, – підтакнула Мерил. – Тільки зараз починаю приходити до тями.

– Жахливо, що сталася така помилка, – сказала пані Рейчел співчутливо. – А ви не могли відправити її назад?

– Мабуть, могли, але вирішили не робити цього. Метью вона сподобалася. Та й мені самій вона подобається, хоч, визнаю, недоліків також не бракує. Наш будинок немов ожив. Вона і справді миле створіння.

Мерил чомусь сказала більше, ніж збиралася, й одразу прочитала несхвалення на обличчі пані Рейчел.

– Ви взяли на себе величезну відповідальність, – сказала вона похмуро, – особливо тому, що ніколи не мали справи з дітьми. Я вважаю, ви мало знаєте про цю дівчинку та її характер, та й не можна заздалегідь вгадати, якою виявиться ця дитина. Але я, звичайно, не хочу налякати вас, Мерил.

– Це й неможливо, – сухо відрізала та. – Якщо вже я на щось наважуюся, то не відступаю. Тобі, напевно, хочеться поглянути на Енн? Я покличу її.

Енн вбігла до кімнати з наміром розповісти про нове «відкриття», проте, побачивши незнайому особу, розгублено зупинилася в дверях. Вона справді виглядала дещо дивно в короткій затісній сукні з цупкої тканини, пошитій у сиротинці. Ноги, що стирчали з-під неї, здавалися незграбно довгими. Веснянки, пригріті сонечком, стали немов помітнішими та ряснішими, ніж зазвичай, а непокрите, розшарпане вітром волосся здавалося ще рудішим.

– Гм, вибрали тебе не за красу, це точно, – таким виразним був коментар пані Рейчел Лінд, яка завжди пишалася тим, що висловлювала свою думку без звичних для інших еківоків. – Яка вона худезна й негарна, Мерил! Іди сюди, дитинко, дай мені краще тебе роздивитися. Господи помилуй, та чи бачив хто стільки ластовиння? А волосся яке червоне – морквина морквиною! Підходь ближче, дитинко, чуєш?

Енн «підійшла», але зовсім не так, як очікувала ця поважна добродійка. Відстань від порогу до пані Рейчел вона подолала, здавалося, одним величезним стрибком. А коли зупинилася, то та аж відсахнулася від неї: обличчя дівчинки почервоніло від гніву, губи кривилися, а тендітна постать тремтіла з голови до ніг.

– Я вас ненавиджу! – закричала вона, задихаючись і тупаючи ногою. – Я вас ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу… – Вона тупала дедалі сильніше з кожним черговим потвердженням ненависті. – Як ви смієте називати мене худезною й непривабливою? Як ви смієте говорити, що в мене веснянки та руде волосся? Ви груба, невихована, бездушна жінка!