Люси Мод Монтгомери - Енн із Зелених Дахів

– Енн! – вигукнула Мерил з жахом.

Але дівча безстрашно дивилося в обличчя пані Рейчел, виблискуючи очима й стиснувши кулачки. Лютим роздратуванням віяло від усієї її фігурки.

– Як ви смієте говорити таке про мене? – повторювала вона несамовито. – Чи хотіли б ви почути таке про себе? Коли б вам сказали, що ви товста й незграбна й у вас, ймовірно, немає й іскри уяви! Мене не хвилює, що я ранитиму ваші почуття, коли це кажу! Я навіть хочу їх ранити. Ви поранили мої почуття сильніше, ніж будь-коли їх ранив п’яний чоловік пані Томас. І я ніколи не пробачу вам цього, ніколи, ніколи!

І вона тупнула ніжкою ще. А потів ще і ще.

– Так чи хто бачив щось подібне! – вигукнула приголомшена пані Рейчел.

– Енн, іди до своєї кімнати й залишайся там, поки я не прийду, – сказала Мерил, коли нарешті прийшла до мови.

Енн, вибухнувши сльозами, кинулася до дверей й зачиняючи гупнула ними так, що аж стіни задрижали. Вихором промчавши передпокоєм і сходами, вона увірвалася до кімнатки в мезоніні, сповіщаючи про це черговим гуркотом ні в чому не винних дверей.

– Ну, не заздрю тобі, Мерил, що ти будеш це виховувати, – урочисто сказала пані Рейчел.

Мерил вже відкрила рота, щоб вимовити якісь примирливі слова, але чомусь сказала зовсім не те, що думала:

– Тобі не слід було насміхатися над її зовнішністю, Рейчел.

– Мерил, чи не хочеш ти сказати, що виправдовуєш цей кошмарний спалах люті? – запитала пані Рейчел роздратовано.

– Ні, – повільно проказала Мерил. – Я не виправдовую її. Вона повелася жахливо, й мені доведеться поговорити з нею про це. Але ми повинні брати до уваги деякі обставини. Її ніколи не вчили, що правильно, а що – ні. А ти справді була дуже жорстокою до неї, Рейчел.

Мерил не змогла втримати в собі останнє речення, хоч знову здивувалася, що сказала його. Пані Рейчел підвелася з виглядом ображеної гідності.

– Бачу, Мерил, мені доведеться бути дуже обережною у висловлюваннях після цього, бо делікатні почуття сиріт, привезених невідомо звідки, в цій хаті віднедавна на першому місці. О ні, я не серджуся, не хвилюйся. Мені дуже шкода вас, тож про роздратування не йдеться. Вам доведеться нелегко з цією дитиною. Коли б ти зважила на мою пораду – чого ти, я вважаю, не зробиш, хоч я виховала десятеро дітей і поховала двох, – то «поговорила» б з нею гарною березовою різкою. Гадаю, це була б найефективніша мова у спілкуванні з такою дитиною. Здогадуюся, що характер у неї такий само полум’яний, як ії волосся. Ну, до побачення, Мерил. Сподіваюся, ти час від часу заходитимеш до мене, як зазвичай це робила. Проте на мене тут не чекай.

І пані Рейчел з гідністю виплила з кімнати – якщо тільки можна сказати так про гладку жінку, яка завжди ходить перевальцем. Своєю чергою Мерил, навіть не сказавши гості прощальних слів, з похмурим виразом обличчя попрямувала в мезонін.

Підіймаючись сходами, вона невпинно роздумувала над тим, як же слід вчинити. Безумовно, нещодавно розіграна сцена була жахливою. До неї додавалося й те, що Енн виявила таку запальність саме перед пані Рейчел Лінд! Мерил раптом зупинилася, бо з докором визнала, що саме участь сусідки тривожить її більше, аніж поведінка Енн. Як же покарати її? Дружня порада про березову різку, чудодійну властивість якої, очевидно, відчули на собі всі діти пані Рейчел, не знайшла відгуку в серці Мерил. Вона навіть уявити не могла, що зможе бити дитину. Ні, потрібно знайти інший спосіб покарання, щоб змусити Енн усвідомити всю тяжкість її проступку.

Так нічого й не придумавши, Мерил прочинила двері в кімнату. Дівчинка лежала на ліжку в брудних черевиках, зануривши обличчя в подушку й буквально заходилася плачем.

– Енн, – сказала Мерил несподівано примирливо.

Відповіді не було.

– Енн, – вже суворіше повторила вона, – зараз же встань з ліжка й послухай, що я тобі скажу.

Дівчинка сповзла з ліжка й сіла на стілець, що стояв поруч. Її обличчя розпухло й було мокрим від сліз. Вона вперто не підіймала очей.

– Добре ж ти поводишся, Енн! Тобі не соромно?

– Ця жінка не мала жодного права називати мене некрасивою й рудою, – схлипуючи проказала Енн.

– Ти теж не мала жодного права так гніватися й ображати її. Мені було соромно, дуже соромно за тебе. Я хотіла, щоб ти була мила та ввічлива з пані Лінд, а ти зганьбила мене. А ще геть чисто не розумію, чому тебе так зачепило про руду й негарну. Ти сама це не раз говорила.

– Але ж це велика різниця, коли ви говорите щось про себе й коли чуєте це від інших, – зі сльозами проказала Енн. – Ви можете знати, як насправді виглядаєте, але ж сподіваєтесь, що інші думають інакше. Ви, напевно, думаєте, що в мене жахливий характер, але я нічого не могла з собою вдіяти! Коли вона все це сказала, щось у мені піднялося й стало душити. Я просто повинна була накинутися на неї.