Люси Мод Монтгомери - Енн із Зелених Дахів

Маленька мрійниця глибоко зітхнула й підвелася.

– О, хіба це не чудово? – запитала вона, вказуючи рукою на світ за вікном.

– Так, це велике дерево, – розважливо підтвердила Мерил, – і цвіте рясно, проте самі вишні нікуди не годяться – дрібні й червиві.

– О, я кажу не тільки про дерево. Звичайно, воно гарне… Так, воно просто сліпучо гарне… воно цвіте так, ніби для нього самого це надзвичайно важливо… Але я мала на увазі все: і сад, і дерева, й струмок, і ліси – весь великий неймовірний світ. Ви не відчуваєте в такий ранок, ніби любите весь світ? Я навіть звідси чую, як сміється струмок. Ви коли-небудь помічали, які радісні створіння ці струмки? Вони завжди сміються. Навіть взимку я чую їхній сміх з-під льоду.

Як добре, що тут, біля Зелених Дахів, є струмок. Може, ви думаєте, що це не має для мене значення, раз ви не хочете залишити мене тут? Але це не так. Мені завжди буде приємно згадувати, що біля Зелених Дахів є струмок, навіть якщо я ніколи більше його не побачу. Якби тут не було струмка, мене завжди переслідувало б неприємне почуття, що він повинен тут бути.

Сьогодні вранці я не в безодні горя. Бо ніколи не буваю в безодні горя вранці. Хіба це не чудово, що буває ранок? Але мені дуже сумно. Я щойно уявляла, що вам все-таки потрібна саме я і тому залишуся тут назавжди-назавжди. Було великою втіхою це уявити. Але найнеприємніше в уявних речах – це те, що настає момент, коли доводиться перестати уявляти, а це дуже боляче.

– Краще одягайся, спускайся вниз і нічого не уявляй, – завважила Мерил, тільки-но їй вдалося вставити слівце. – Сніданок чекає. Умийся та причепурися. Залиш вікно відчиненим і розкрий постіль, щоб вона провітрилася. І швидше, будь ласка.

Енн вочевидь могла не баритися, коли на те була потреба, бо вже за десять хвилин спустилася вниз, акуратно одягнена, з розчесаним і заплетеним у коси волоссям та вмитим обличчям. Душу її наповнювало приємне відчуття вправно виконаних вимог Мерил. Крім однієї – постіль вона все-таки забула розкрити для провітрювання.

– Я сьогодні дуже голодна, – оголосила дівчинка, щойно вмостившись на стільці, вказаному їй Мерил. – Світ мені вже не здається такою похмурою пустелею, як вчора ввечері. А ще тішить сонячний ранок. Втім, я люблю й дощові ранки теж. Будь-який ранок цікавий, правда? Невідомо, що чекає нас в цей день, тому відкривається так багато простору для уяви. Мене тішить, що сьогодні немає дощу, бо легше не сумувати й стійко долати мінливості долі в сонячний день. А я відчуваю, що сьогодні доведеться багато чого подолати. Дуже легко читати про чужі нещастя й уявляти, як героїчно ми їх зносимо, проте в житті, насправді це не так легко, правда?

– Заради Бога, помовч трохи, – не витримала Мерил. – Маленька дівчинка не повинна так багато говорити.

Після цього зауваження Енн намертво припнула язика, аж її тривале мовчання стало дещо дратувати Мерил, наче в ньому було щось неприродне. Метью теж мовчав, але в цьому не було нічого дивного. Тож сніданок минав за повної тиші.

І чим ближче було до його завершення, тим Енн ставала дедалі неуважнішою: їла машинально, а її великі очі невідривно, незрячим поглядом дивилися на небо за вікном. Це неабияк дратувало Мерил, яка відчувала, що тілом ця дивна дитина за столом, але дух її ширяє в якійсь захмарній країні. Та хто захотів би мати в будинку таку дитину?

Проте набагато незбагненнішим було для неї те, що Ме-тью хотів залишити дівчинку! Мерил відчувала, що він прагне цього сьогодні вранці так само сильно, як учора ввечері, і не збирається відмовлятися від цього бажання. Це була його звичайна манера – вбити собі в голову якусь примху й чіплятися за неї з мовчазним завзяттям. А воно було в десять разів сильнішим, ніж якби він говорив про своє бажання з ранку до вечора.

Коли сніданок закінчився, Енн повернулася на грішну землю й буденним голосом запропонувала вимити посуд.

– Ти вмієш мити посуд як слід? – недовірливо запитала Мерил.

– Так, досить непогано. Ще краще в мене виходить тільки няньчити дітей. Маю великий досвід у цій справі. Шкода, що у вас немає дітей, якими я могла б опікуватися.

– Зате мене тішить те, що тут немає більше дітей. З однією достатньо проблем. Ніяк не збагну, що з тобою робити. Метью такий смішний.

– Він милий, – сказала Енн з докором. – І дуже доброзичливий – зовсім не заперечував проти моїх розмов. Йому це, здається, подобалося. Я одразу відчула споріднену душу, тільки-но побачила його.