Люси Мод Монтгомери - Енн із Зелених Дахів

– Веселенька історія, – сказала вона гнівно. – Ось що виходить, коли доручаєш іншим робити свою справу. Родичі Роберта Спенсера щось наплутали, коли передавали наше прохання. Завтра комусь із нас доведеться поїхати до пані Спенсер. Дівчинку потрібно відправити назад у притулок.

– Гадаю, так, – сказав Метью неохоче.

– Ти гадаєш! Хіба ти в цьому не впевнений?

– Мм… вона справді непогана, Мерил. Шкода відправляти її назад, якщо їй тут так сподобалося.

– Метью, не хочеш же ти сказати, що ми повинні залишити її в себе?

Мерил здивувалася б менше, якби Метью раптом висловив бажання стати на голову.

– Мм… ні, я вважаю, ні… не зовсім, – пробурмотів, затинаючись, Метью, притиснутий цим запитанням. – Я вважаю… ніхто не може від нас цього вимагати.

– Ще б пак! Яка нам від неї користь?

– Може, їй від нас була б користь, – сказав Метью несподівано.

– Метью, гадаю, ця дитина тебе зачарувала. Я дедалі більше переконуюсь, що ти хочеш її залишити.

– Ну, вона направду цікава, – вчергове промимрив Метью. – Ти б послухала, що вона говорила, коли ми їхали зі станції!

– О, розмовляти вона вміє. Я одразу зрозуміла. Та це не свідчить, втім, на її користь. Я не люблю дітей, у яких завжди є що сказати. І не хочу тримати в себе дівчинку з притулку. Але навіть якби і захотіла, то вибрала б не з таких. Щось є в ній, чого я не розумію. Ні, вона поїде туди, звідки приїхала.

– Я можу найняти французького хлопчика, щоб він допомагав мені на фермі, – сказав Метью, – а вона хай тобі допомагає.

– Я не потребую допомоги, – відрізала Мерил. – І не збираюся залишати її.

– Ну, добре, як ти скажеш, Мерил, так і буде, – примирливо проказав Метью, відкладаючи трубку. – Я йду спати.

Так він і вчинив. Упорядкувавши посуд, рушила до ліжка й Мерил, рішуче насупивши брови. А нагорі, в кімнатці мезоніну, наплакавшись досхочу, вже спала самотня і спрагла любові дівчинка.

Енн прокинулася, коли вже давно розвиднілося. Сіла на ліжку й розгублено подивилася у вікно, через яке лився потік радісного сонячного світла, а на тлі яскраво-блакитного неба погойдувалося щось біле й пухнасте. Нарешті згадала, де опинилася, й попервах відчула піднесення, немов сталося щось дуже приємне. Та за мить пам’ять пронизав жахливий спогад: так, це Зелені Дахи, і тут її не хочуть, бо вона не хлопчик!

Але був ранок, і за вікном стояла розквітла вишня. Енн вискочила з ліжка й одним стрибком дісталася вікна. Відтак рішуче штовхнула віконну раму. Та піддалася зі скрипом, ніби її' давно не відчиняли, – втім, так і було, – й опустилася на коліна, вдивляючись у червневий ранок. Очі її блищали від захоплення. О, хіба це не диво? Хіба це не чарівне місце? Якби ж то вона могла тут залишитися! Треба негайно уявляти себе посеред усієї цієї краси – тут є простір для уяви!

Величезна вишня стояла так близько до вікна, що її гілок можна було легко торкнутися й водночас майже не розгледіти жодного листочка – так густо вкривали її суцвіття. По обидва боки будинку тягнулися великі білопінні сади, з одного – яблуневий, з другого – вишневий, а трава під деревами здавалася жовтою від квітучих кульбаб. Трохи віддалік виднілися кущі бузку, звідки ранковий вітерець доносив до вікна Енн запаморочливо солодкий аромат яскраво-фіолетових квітів.

Далі за садом розкинулися зелені луки, вкриті соковитою конюшиною, і спускалися до долини. Там жебонів струмок, а над підліском росли стрункі берізки, немов запрошуючи на чудовий відпочинок серед папоротей, мохів і лісових трав. За долиною виднівся пагорб, зелений і пухнастий від ялин і ялиць. У невеликому проміжку між ними було добре видно сірий мезонін того будиночка, який напередодні Енн бачила з іншого боку Озера Блискучих Вод.

Ліворуч стояли величезні хліви та стодоли, а за ними спускалися до блискучого блакитного моря зелені поля.

Енн вдивлялася-всотувала цю красу, намагаючись не пропустити жодної деталі в різноманітті краєвидів. За своє коротке життя дівчинка перебачила стільки похмурих і негарних місць, що світла краса, яка відкрилася її очам, стала для неї справжнім відкриттям.

Вона так і застигла навколішках, забувши про все на світі. Не почула навіть, як увійшла Мерил, поки та не поклала їй руку на плече і сказала:

– Давно пора одягатися.

Власне, Мерил просто не знала, як говорити з цією дитиною. Саме це, неприємне їй самій незнання, попри бажання, робило її різкою й непривітною.