Мері Блер - Брайтлі і темна печера

Чарівний туман порідшав, і діти побачили дивовижну картину. Просто перед ними в небі висіла велетенська куля, що складалася з маленьких пухнастих хмаринок. Вона мінилася всіма кольорами веселки.

Коли друзі підлетіли до кулі, у ній утворився прохід. Поні влетів до нього першим, діти пішли за ним.

Простір усередині школи освітлювали мільйони маленьких зірочок. Вони висіли просто в повітрі, а іноді, ніби підкорюючись власним бажанням, збиралися докупи, утворюючи гарні візерунки.

Але найбільше вражали не хмаринки чи вогники, а сотні чудових чарівних істот. Зусібіч до друзів зліталися феріґарди. Кого тут тільки не було: кицьки й собачки, поні та кролики, лисиці й ведмеді. Усі вони світилися м’яким теплим світлом, як Брайтлі, тільки їхні крила були не райдужні, як у нього, а сніжно-білі.

— А це хто? Чому в них інші крила? — тихо спитала дівчинка в поні.

— У всіх дорослих феріґардів райдужні крила, а в учнів — білі, — пояснив Брайтлі. — Ходімо, я познайомлю вас із нашим Учителем.

— А як його звуть? — прошепотів Тім.

— Так і звуть — Учитель. Коли живеш стільки років, скільки живе він, то ім’я втрачає своє значення. І важливо тільки те, що для всіх нас він — єдиний і найдорожчий Учитель.

Поні повів дітей до найяскравішого скупчення вогників. Там з-поміж маленьких феріґардів Софі й Тім помітили сніжно-білого кота з райдужними крилами.

— Ласкаво просимо! — привітно кивнув дітям кіт. — Ви молодці — так швидко навчилися літати!

— Це все Брайтлі, — засміявся Тім. — Напевно, він дав нам особливі крила.

— Гадаю, так і було. — Учитель усміхнувся у вуса й поплескав поні по гриві. — Брайтлі — гарний учень. Він дуже турботливий і добрий. Я добре пам’ятаю його перший політ, як і перший політ кожного феріґарда.

Брайтлі привітно всміхався, дивлячись на Вчителя. Софі зрозуміла, що Вчитель дуже добрий, тому посміливішала й запитала:

— А можна нам подивитися на справжній урок феріґардів?

Кота це розвеселило:

— Нечасто побачиш дітей, які б рвалися на урок. Зазвичай маленькі люди більше люблять гратися.

— Чарівний урок не може бути нудним, — відповіла Софі.

— Якби в нас у школі можна було літати, усі любили б уроки, — підтакнув Тім.

— Ну що ж, тоді почнімо заняття, — зрадів кіт.

Маленькі феріґарди з готовністю вишикувалися перед Учителем. Тім і Софі боязко приєдналися до них.

— Отже, сьогодні ми навчимося плести чарівну ковдру, — почав урок білий кіт. — Візьміть зірочку й намалюйте в повітрі прямокутник.

Малюки-феріґарди швидко спіймали по одній маленькій зірочці з тих, що літали навколо. Софі теж простягнула руку до зірочки. Чарівний вогник на мить завмер, але відразу тихенько ліг на долоньку дів­чинки. Тім спробував схопити вогник, але той утік від нього. Хлопчик метнувся за наступним, але й цей не схотів сісти Тімові на долоню. Тім уже почав був сердитися, як раптом побачив коло себе білого кота, який, лагідно всміхаючись у вуса, простягав хлопчикові зірочку.

— Але чому?.. — не міг збагнути Тім.

— Наші зірочки дуже полохливі, — пояснив Учитель. — Вони ще не звикли до тебе. Головне, не сердься.

Феріґарди тим часом заповзято стали креслити в повітрі прямокутники й квадрати. Софі теж намалювала перед собою невеликий прямокутник. Тім боявся, що зірочка й тепер не схоче йому допомагати. Тому він обережно провів вогником перед собою. На його подив, усе вийшло — у повітрі засяяла яскрава золота лінія. Хлопчик дуже зрадів і завершив малюнок.

— А тепер, — пояснював далі Вчитель, — візьміть свої малюнки за куточок і повільно подмухайте на них.

Усі учні слухняно відпустили свої зірочки літати й узялися за кутики майбутніх чарівних ковдр. Софі тихенько подмухала на кутик і побачила, як світло поступово заповнює всю поверхню прямокутника.

Тепер у кожного феріґарда в лапках сяяло по чарівній ковдрі.

— Ви впоралися із завданням! — похвалив кіт учнів.

— Учителю, — несміливо запитав Тім. — А скільки таке диво може зберігатися?

— Це залежить від тієї сили, що творець чарівної речі в неї вклав. Гадаю, ви із Софі заслуговуєте на подарунок, який існуватиме дуже довго.

Сніжно-білий кіт підлетів до дітлахів і торкнувся їхніх ковдр. Сяйні прямокутники нараз заблищали сліпучим світлом. А коли вони потьмяніли, то в руках у дітей опинилися пухнасті ковдри, що таємничо мерехтіли в темряві.

— То ми зможемо взяти ці ковдри із собою? — спитала Софі.