Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Тож Рендольф Картер тихенько прослизнув на узлісся й кинув котячий клич понад залитими місячним сяйвом рівнинами. І велика стара кішка у хатинці неподалік підхопила той клич і послала його далі, за багато ліг через рівнини, до великих і малих вояків, до чорних, сірих, мурих і плямистих; цей клич відлунив у Нірі та за річкою Скай, сягнувши Ултара, і численні ултарські коти хором підхопили його і стали шикуватись у похідні колони. На їхнє щастя, місяць ще не зійшов, тож усі коти були на землі. Прудко і безгучно пересуваючись, вони кинулися від кожнісінького коминка і з кожного даху, вливаючись у величезне хутряне море на рівнинах, які оточували ліс. Картер привітав їх, і після того, що він набачився, після тих, із ким він перебував у безоднях, вигляд цих вишуканих, граційних котів вельми його втішив. Він радо зустрів свого поважного друга, який колись його визволив, що був тепер на чолі ултарського воїнства, — його лискучу шию оперізував комірець, засвідчуючи його сан, а вуса войовничо стовбурчилися. А ще приємнішим було те, що молодшим лейтенантом у цій армії служив жвавий молоденький котик, який виявився тим самим кошеням з готелю, якому Картер налив повне блюдце густих вершків того давнього ранку в Ултарі. Тепер він став сильним і перспективним котом, який замуркотів, потиснувши своєму другові руку. Його дід сказав, що йому добре ведеться у війську і що після ще однієї успішної кампанії він зможе розраховувати на підвищення до капітана.

Картер негайно змалював загрозу, яка нависла над усім котячим родом, і у відповідь зусібіч почув глибоке вдячне муркотіння. Порадившись із генералами, він розробив план раптового нападу, який передбачав марш-кидок до місця наради зуґів та одночасну атаку на інші їхні відомі цитаделі; завдати несподіваного удару на випередження і змусити їх прийняти котячі умови капітуляції, перш ніж вони мобілізують свою армію вторгнення. Тож, не гаючи ані хвилини, величезне море котів заповнило зачарований ліс та оточило дерево нарад і велике кам’яне коло. Коли ворог побачив прибулих, бурмотіння переросло в панічні зойки. Допитливі брунатні зуґи майже не чинили опору. Вони побачили, що їх переграли, і всі їхні помисли миттю перейшли від думок про помсту до думок про те, щоб узагалі вціліти.

Половина котів сіла колом, оточивши полонених зуґів і залишивши з одного боку лише вузенький прохід, яким приводили все нових і нових полонених, захоплених котами в інших частинах лісу. Вони детально обговорили умови капітуляції, попросивши Картера бути тлумачем, і порішили на тому, що зуґи зостануться вільним плем’ям, якщо стануть васалами котів і щорічно сплачуватимуть їм велику данину тетерками, куріпками і фазанами із менш магічних частин свого лісу. Дванадцятьох молодих зуґів зі шляхетних родів забрали заручниками до Храму котів в Ултарі, а переможці ще раз наголосили, що зникнення котів на кордонах угідь, які належать зуґам, матимуть для останніх катастрофічні наслідки. Погодивши всі умови, коти розімкнули свої лави і дозволили зуґам безперешкодно вислизнути назад, до своїх домівок, що вони негайно й зробили, повсякчас озираючись.

Тоді старий генерал запропонував Картерові супровід до будь-якої землі, побоюючись, щоб зуґи, бува не захотіли зігнати на ньому злість і досаду за цю військову поразку. Він радо пристав на пропозицію — не тільки через гарантію безпеки, а ще й тому, що йому просто подобалося вишукане котяче товариство. Тож, у супроводі веселого і грайливого полку, з почуттям виконаного обов’язку, Рендольф Картер гордо крокував зачарованим і сяйливим лісом титанічних дерев, балакаючи про свої пошуки зі старим генералом та його внуком, інші ж коти радо вистрибували довкола чи ганялися за опалим листям, яке кружляло на вітрі над порослим грибами лісовим покривом. Старий кіт сказав, що йому чимало доводилося чути про незнаний Кадат серед холодної пустки, але він гадки не має, де його шукати. Що ж до чарівливого присмеркового міста, то про нього він навіть не чув, хоча радо поділиться з Картером усім, що дізнається корисного.

Він розказав Картерові кілька паролів, страшенно важливих серед котів країни снів, а ще дуже радив йому звернутися до старого котячого вожака у Селефаїсі, куди той зараз і прямував. Той старий кіт, якого Картер навіть трохи знав, був статечним мальтійцем, надзвичайно впливовим у будь-якій справі. На світанку мандрівники дісталися узлісся, і Картер тепло попрощався зі своїми друзями. Молоденький молодший лейтенант, якого він востаннє бачив іще маленьким кошеням, ішов би за ним і далі, якби йому не заборонив старий генерал. Суворий патріарх зауважив, що його обов’язок — іти туди, куди прямує його плем’я та армія. Тож Картер наодинці вирушив золотими полями, які таємниче простягалися обабіч порослої вербами річки, а коти повернулися назад до лісу.