Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Нарешті упирі разом зі своїм супутником спинилися, і Картер зрозумів, що вони вже досягли кам’яної ляди. Годі було й сподіватися на те, щоб її вдалося скинути, але упирі збиралися її трохи підняти і в щілину просунути надгробок, так, щоб Картер зміг пролізти. Самі ж вони мали намір знову спуститися і повернутися крізь місто ґуґів, оскільки були надзвичайно спритні, але не знали наземної дороги до примарного Саркоманда з його брамою в безодню, яку вартували леви.

Упирі з усіх сил вперлися в камінь ляди над головою, а Картер допомагав їм, як тільки міг. Вони вирішили, що виступ над горішньою сходинкою — саме те, що їм потрібно, і напружили свої насотані протиприродною їжею м’язи. За кілька секунд досередини проникла вузенька смужка світла, і Картер, якому й доручили це завдання, просунув крізь щілину край стародавнього надгробка. Тепер їм доводилося докладати всіх зусиль, щоб розширити щілину, але справа просувалася дуже й дуже повільно, до того ж вони мусили знову й знову починати все із самого початку щоразу, коли не вдавалося повернути плиту і розширити прохід.

Раптом унизу на східцях почувся якийсь шум, що стократ посилив їхній відчай. Це був лише стукіт ратиць ґаста, чиє тіло покотилось униз східцями, але незалежно від того, якою була причина падіння тіла, вона викликала тривогу. А відтак, пам’ятаючи про підступність ґуґів, упирі з новими силами взялися за плиту і швидко підняли ляду так високо, що змогли утримувати її, поки Картер просовував туди плиту для забезпечення достатньо широкого проходу. Тоді вони допомогли Картерові вилізти, дозволивши йому стати на їхні плечі, щоб видертися нагору, і притримуючи його ноги, коли він уже вчепився руками у благословенну землю горішнього краю снів. За мить вони і самі повилазили нагору, вибивши за собою надгробок і зачинивши ляду, бо знизу вже почулося чиєсь важке сопіння. Завдяки прокляттю Великих жоден ґуґ ніколи не вийде крізь цей прохід, тож із відчуттям безмежного полегшення і неймовірним бажанням відпочити Картер простягнувся просто на гротескних грибах зачарованого лісу, а його поводирі влаштувалися поблизу в позах, у яких зазвичай відпочивають упирі.

Хай яким незвичним був той зачарований ліс, що ним Картер колись давно вже проходив, тепер він видавався йому благословенним небесами порівняно з прірвами, які зосталися позаду. Навколо них не було ані душі, бо налякані зуґи позамикали свої двері, і Картер вирішив поцікавитися в упирів про їхній подальший маршрут. Повертатися через вежу було б надто ризиковано, але і горішній світ їх не надто приваблював — надто ж коли з’ясувалося, що їм доведеться зустрітися з жерцями Нашта і Каман-Та у печері вогню. Зрештою, вони вирішили повертатися крізь Саркоманд і його браму безодень, хоча ніхто з них не знав, як туди дістатися. Картер пригадав, що те місце лежить у долині біля Ленґа, пригадав також, що у Дайлет-Ліні йому траплявся моторошний косоокий старий купець, про якого подейкували, що він вів торгівлю на Ленґу. Тож він порадив упирям відшукати Дайлет-Лін, пройшовши рівнинами до Ніра та Скай, а далі рушити униз за течією до гирла річки. Порішивши на цьому, вони ухвалили не марнувати часу, бо все густіші сутінки обіцяли попереду цілу ніч мандрів. Картер потиснув лапи тим гидотним істотам, дякуючи їм за допомогу, і переказав із ними вітання тій істоті, яка колись давно була Пікманом; і все ж він полегшено зітхнув, коли вони пішли. Все-таки упир — це упир, з нього навіть у найкращому випадку кепський попутник. Після цього Картер відшукав лісове озеро, в якому змив із себе бруд низинної землі, а тоді нарешті вбрався у свій старий одяг, який він обережно ніс цілу дорогу.

У страхітливому пралісі велетенських дерев запала ніч, але завдяки фосфоресцентному світінню можна було так само легко подорожувати, як і вдень; Картер негайно вирушив добре знайомим шляхом до Целефаїса, що в Ут-Нарґаї за Танарійськими пагорбами. Уже в дорозі він подумав про зебру, яку цілу вічність тому залишив припнуту до ясена біля підніжжя Нґранека у далекому Оріабі. Цікаво, чи збирачі лави відпустили її. Ще він замислився, чи доведеться йому коли-небудь повернутися до Багарни і заплатити за зебру, яку вночі щось убило серед тих давніх руїн на узбережжі Ята, і чи згадає його старий корчмар. Отакі думки крутилися в нього в голові, коли він дихав нічним повітрям віднайденого горішнього світу снів.

Аж тут його зупинив звук, що долинав із великого дуплистого дерева. Він обійшов велике кам’яне коло, бо саме зараз йому не дуже хотілося розмовляти із зуґами, але, судячи зі знайомого белькотіння, що чулося з дерева, там засідала велика рада. Наблизившись, він розібрав кілька голосів, які напружено і палко про щось сперечалися; Картера неабияк зацікавила ця дискусія. На зборищі зуґів обговорювалася майбутня війна з котами. А все через те, що не повернувся загін, який вирушив услід за ним до Ултара, — насправді ж їх просто справедливо покарали за те, що ті збиралися вчинити. Цей похід визрівав уже давно; тепер же, впродовж одного місяця, воїнство зуґів кількома раптовими атаками мало завдати удару по всьому пухнастому котячому племені, захоплюючи зненацька цілі їхні загони, щоб не дати жодного шансу міріадам котів Ултара мобілізувати сили. Так планували зуґи, і Картер збагнув, що, перш ніж вирушати далі, він мусить їм завадити.