Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

А ще він порадив Картерові і самому прикинутися упирем: зголити бороду, яка у нього відросла за цей час (бо всі упирі безбороді), вивалятися голяка у багнюці, щоб шкіра набула відповідного вигляду, навчитися їхньої дещо незграбної ходи, несучи свій одяг у вузлику, наче щойно викопаний з могили делікатес. Вони пройдуть до міста ґуґів — яким, власне, і обмежується їхнє королівство — прямою норою, що виходить на цвинтар неподалік від отієї самої вежі Кот. Проте слід стерегтися великої печери поблизу цвинтаря, бо то — вхід у підземелля Зіна, де жорстокі ґасти постійно напоготові, вони завжди видивляються мешканців горішніх безодень, які на них полюють. Ґасти намагаються виходити на поверхню, лише коли ґуґи сплять, а полюють вони і на ґуґів, і на упирів, бо не можуть їх розрізнити. Вони настільки примітивні, що пожирають навіть одне одного. У одному з найвужчих проходів підземель Зіна ґуґи виставляють чатових, але ті нерідко засинають, тож їх часто запопадає зграя ґастів. Хоч ґасти і не зносять денного світла, вони можуть годинами перебувати у сірому мороці безодень.

Тож нарешті Картер поповз нескінченними норами у супроводі трьох упирів, які з кладовища Чартер-стріт, що у Салемі [66] Цвинтар в історичній частині Салема, в окрузі Чартер-стріт, поруч із будинком Пікмана. , несли чорний сланцевий надгробок полковника Неємії Дербі, який упокоївся 1719 року. Коли вони знову вийшли у присмеркове світло, то опинилися в пралісі порослих лишайниками монолітів, які здіймалися вгору, аж доки сягало око, і служили скромними надгробками ґуґів. Праворуч від лазу, яким вони сюди дісталися, за нескінченними рядами монолітів, відкривався безмежний краєвид циклопічних круглих веж, які тягнулися у сіру височінь підземного світу. То було величне місто ґуґів, де висота дверей сягала тридцять футів. Упирі часто сюди приходили, бо ціла їхня зграя майже рік могла харчуватися мертвим ґуґом, і навіть попри небезпеку, їм легше поїдати ґуґів, аніж тривожити людські могили. Тепер Картер зрозумів, що то за велетенські кістки раз по раз траплялися йому в долині Пнат.

Просто попереду, одразу за кладовищем, здіймалась прямовисна скеля, біля підніжжя якої зловісно зяяла велетенська печера. Упирі порадили Картеру триматися від неї якнайдалі, бо то був вхід до проклятих підземель Зіна, у пітьмі яких ґуґи полюють на ґастів. І направду, це застереження швидко справдилося; один із упирів став наближатися до веж, щоб перевірити, чи й справді ґуґи вже поснули, як у темряві того величезного входу зблиснула пара жовтаво-червоних очиць, тоді ще одна — отже, ґуґів стало менше на одного вартового, а нюх ґастів і справді був неймовірно гострий. Тож упир повернувся до лазу і застеріг своїх товаришів, наказавши їм мовчати. Найкраще було не заважати ґастам, до того ж ті мали б невдовзі відступити, бо ж їх мала неабияк виснажити сутичка з ґуґом у тих темних підземеллях. За мить у сірий присмерк вистрибнуло щось розміром із невеликого коня, і Картера мало не знудило від вигляду тієї мерзенної потвори, обличчя якої дивовижно нагадувало людське, незважаючи на те, що йому бракувало носа, чола та інших істотних деталей.

Тут із печери вистрибнули ще три ґасти, приєднавшись до свого товариша, а упир тихенько прошепотів Картеру, що відсутність на їхніх тілах бойових шрамів — то поганий знак. Схоже на те, що вони навіть не вступали в сутичку з ґуґом-чатовим, а просто прослизнули повз нього, поки він спав, тож їхні сила і лють ще не знайшли виходу, і не знайдуть, аж поки вони не вполюють якусь жертву. Було безмежно гидко спостерігати за тими мерзотними, непропорційними тварюками, до того ж невдовзі їх ще побільшало, і ось довкола снували уже п’ятнадцять потвор, немов кенгуру вистрибуючи в сірому мороці, серед якого здіймалися титанічні вежі та моноліти, але ще гидкіше було слухати, як вони спілкуються, ніби кашляючи і хриплячи одне до одного. І все ж хай якими жахливими вони були, те, що геть несподівано услід за ними вилізло із печери, їх перевершило.

Спершу з’явилася добрих два з половиною фути завширшки лапа зі страхітливими пазурами. За нею — інша лапа, а далі — вкрита чорною шерстю гігантська рука, з якої, власне, на коротких зап’ястях і росли ці лапи. Тоді зблиснули два рожеві ока і з’явилася величезна, як добра діжка, голова розбудженого вартового. З кожного боку на два дюйми випиналися очі, прикриті порослими щетиною кістяними наростами. Але найжахливішим у цій голові був рот. З нього стирчали здоровенні жовті ікла, а сам він починався ще на вершечку чола і відкривався вертикально, замість горизонтально.