Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

А сутінки ставали все густішими, і велике різьблене обличчя у мороці виглядало ще суворішим. Ніч заскочила мандрівника на тій скелі; у темряві він не міг рухатися ні вгору, ні вниз, хіба стояти, тримаючись за камінь і дрижати від холоду на тому вузенькому виступі, аж поки не настане день, постійно молячись, щоб не заснути, щоб сон не розтиснув йому руки і він не впав з тієї запаморочливої висоти вниз, на щербаті скелі та гостре каміння ненависної рівнини. Засяяли зорі, але окрім них очі Картера бачили хіба чорну порожнечу; порожнечу, сповнену смертю, супроти поклику якої він міг хіба що чіплятися за каміння і якомога далі відступати від незримої межі. Останнім, що він побачив у сутінках, був кондор, який ширяв у повітрі неподалік від західного виступу скелі позаду нього, а тоді з клекотом кинувся геть, коли пролітав неподалік від печери, вхід до якої зяяв на недосяжній для Картера відстані.

Зненацька, не зронивши жодного звуку в цій темряві, чиясь рука нечутно зняла гравірований ятаган із Картерового пояса. А тоді знизу долинув його брязкіт об каміння. А між собою і Чумацьким Шляхом Картер побачив жахливі обриси якоїсь істоти — гидотно худої, з рогами, хвостом і перетинчастими крилами. Все більше і більше істот почали шугати вгорі, затуляючи зорі, наче ціла зграя гидотних потвор безшелесно вилетіла з тієї недоступної печери на крутосхилі скелі. Тоді немов холодна ґумова рука схопила його за шию, ще одна — за ногу, враз підняли його на незміриму висоту і понесли геть. Наступної миті зорі пощезли, і Картер зрозумів, що це були нічвиди.

Уже непритомного, вони затягли його до тієї печери і понесли страхітливими лабіринтами всередині гори. Спершу він інстинктивно борсався, але припинив, щойно вони послабили хват. Самі вони не видавали жодного звуку, навіть їхні перетинчасті крила не шурхотіли. Тіла почвар були страшенно холодними, мокрими та слизькими, Картеру були гидкими дотики їхніх кігтів. Невдовзі вони пірнули вниз, пролітаючи крізь страхітливі безодні, а навколо чувся лише мерзенний, запаморочливий посвист затхлого, могильного повітря; Картер відчував, як вони занурюються у нескінченну круговерть верескливого, демонічного шаленства. Він кричав знову і знову, але з кожним криком ці кігті все більше розтискалися, загрожуючи його відпустити. Тоді він побачив попереду якесь сіре світіння і зрозумів, що вони дісталися того глибинного світу підземних жахіть, про який оповідають хіба що туманні легенди, який освітлений лише блідими неживими вогниками, де мертве повітря насичене гнилизною і з розколин земного ядра здіймаються правічні тумани.

Нарешті ген унизу він угледів нечіткі обриси сірих, моторошних скель, які, наскільки він знав, можуть бути хіба що Верхів’ям Ток. Вони стриміли, гидотні й похмурі, у потойбічному присмерку безмежних глибин, які ніколи не бачили сонця; вищі, ніж може собі уявити людина, вони здіймалися, охороняючи жахливі долини, поточені мерзенними плазуючими бголами. Але Картер волів радше дивитися на них, аніж на своїх викрадачів, страхітливих і незграбних чорних істот із м’якою, масною шкірою, схожою на китову, огидними рогами, які загиналися досередини, кажанячими крилами, помахи яких не породжували жодного звуку, потворними чіпкими лапами і шипастими хвостами, що неспокійно хльоскали у повітрі. Що найгірше, вони не говорили, не сміялися і навіть не посміхалися, оскільки не мали облич, які могли б посміхатися, замість облич у них була просто безлика пляма. Вони летіли, тримаючи його в кігтях, та раз у раз лоскотали, бо саме так люблять чинити нічвиди.

Зграя спустилася нижче, і тепер звідусіль нависало сіре Верхів’я Ток, і одразу було видно, що жодної живої душі не зустріти на цьому голому, байдужому граніті, затопленому вічними сутінками. Ще нижче, куди не сягало навіть світло мертвотних вогнів, була либонь правічна чорнота порожнечі, з якої подекуди ґоблінами випиналися тонкі вершини. Невдовзі ті вершини розчинилися у далечині, і навколо не зосталося нічого, крім могутніх поривчастих вітрів, які несли у собі темряву найглибших проваль. Нарешті нічвиди приземлилися на вкриту чимось незрозумілим долівку, так, ніби вона була всіяна суцільним шаром кісток, і залишили Картера на самоті на цій чорній рівнині. Принести його сюди — це й було завданням нічвидів, які охороняють Нґранек, і виконавши його, вони нечутно полетіли геть. Картер спробував простежити напрямок їхнього лету, але нічого не розгледів, бо навіть Верхів’я Ток зникло з виду. Навколо нього була тільки пітьма, жах, тиша і кістки.