Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Картер опинився на залитій тьмяним світлом рівнині, ландшафт якої був позначений лише величезними кам’яними брилами і дірами нір. Загалом упирі поводилися цілком пристойно, хоча й один з них спробував його куснути, а ще декілька розчаровано відзначили його худорбу. Ввічливо бурмочучи їхньою мовою, він розпитав їх про свого зниклого друга і з’ясував, що той став доволі шанованим упирем і мешкає у безоднях поруч із явним світом. Зеленуватий підстаркуватий упир запропонував Картерові провести його до нинішньої оселі Пікмана, тож, незважаючи на природну відразу, він вирушив услід за потворою до просторого лазу і година за годиною, грузнучи у смердючому багні, рачкував услід за ним крізь пітьму. Зрештою вони вилізли на присмеркову рівнину, всіяну дивними земними реліктами — старими могильними плитами, потрощеними урнами і гротескними фрагментами пам’ятників, — і Картер із якимось щемом у серці збагнув, що від початку своєї подорожі він ще жодного разу настільки не наближався до реального світу, відколи спустився сьомастами східцями з вогняної печери до Брами Глибокого Сну.

Там, на надгробкові 1768 року, викраденому з цвинтаря Ґранарі, [65] Один із найбільших цвинтарів Бостона, на якому поховані практично всі видатні бостонці XVII–XIX ст. що у Бостоні, сидів упир, колись знаний як художник Річард Аптон Пікман. Він був голий, мав схожу на ґумову шкіру і набув уже настільки виразних упирячих рис, що в ньому важко було розпізнати колишню людину. Проте він усе ще трохи пам’ятав англійську, тож сяк-так міг порозумітися з Картером односкладовими словами, а інші упирі час від часу допомагали йому, бурмочучи щось своєю говіркою. Коли він зрозумів, що Картер хоче дістатися до зачарованого лісу, а звідти — до Селефаїса в землях Ут-Нарґаї за Танарійськими пагорбами, то, здавалося, завагався, оскільки упирі сущого світу не мають справ із цвинтарями горішнього світу снів (окрім, хіба, перетинчастолапих вампірів, якими аж кишать мертві міста), і багато що відділяє їхній край від зачарованих лісів, зокрема і жахливе королівство ґуґів.

То ґуґи, волохаті та велетенські, колись звели кам’яні кола у тому лісі та приносили дивні жертви Іншим Богам та повзучому хаосові Ньярлатотепу, аж поки однієї ночі чутки про їхні збочення і мерзоту досягли вух земних богів, і ті прогнали їх до підземних печер. Зараз лише величезна кам’яна ляда із залізним кільцем посередині сполучає бездонні оселі земних упирів із зачарованим лісом, і ґуґи не наважуються її відчиняти, остерігаючись прокляття. Немислимо, щоб смертний сновидець проминув їхній край і вийшов назовні крізь ті двері, бо ж смертний сновидець — то їхній колишній харч, поміж них ще й досі гуляють легенди про те, які чудові ті сновидці на смак, навіть незважаючи на те, що через це вигнання їхній раціон обмежився ґастами, тими мерзенними створіннями, які гинуть на світлі, мешкають у підземеллях Зіна і стрибають на довгих задніх лапах, наче кенгуру.

Тож упир, який колись був Пікманом, порадив Картерові або вийти з цієї безодні в Саркоманді, мертвому місті, що розкинулося в долині під плоскогір’ям Ленґ, де порослі селітрою чорні сходи, які охороняють крилаті діоритові леви, ведуть із царства сну до ще глибших безодень, або через кладовище повернутися до сущого світу, розпочавши свою мандрівку від самого початку — сімдесятьма східцями дрімоти униз до вогненної печери, а тоді сімома сотнями сходинок крізь Браму Глибокого Сну до зачарованого лісу. Проте цей варіант для Картера не годився; він нічого не знав про шлях від плоскогір’я Ленґ до Ут-Нарґаї, ще менше він хотів прокидатися, боячись забути все, про що він уже дізнався у своєму сні. Якби він раптом забув ті високородні, богоспоріднені обличчя моряків із півночі, які торгували оніксом у Целефаїсі, це обернулося б катастрофою для його пошуків, вони-бо доводяться богам дітьми і чи не єдині можуть вказати шлях до холодної пустки і Кадата, на якому живуть Великі.

Після тривалих суперечок упирі згодилися провести свого гостя за велику стіну королівства ґуґів. Існувала невелика ймовірність того, що Картер зможе непоміченим прослизнути крізь те присмеркове царство круглих кам’яних веж, коли велети сито хропітимуть у своїх домівках, і зможе дістатися до центральної вежі, позначеної символом Кот, східці всередині якої ведуть прямісінько до ляди, за якою починається чарівний ліс. Пікман навіть погодився виділити йому трьох упирів із важелем, витесаним з могильного каменя, щоб ті допомогли йому відчинити кам’яні двері, — тим паче, що зуґи чомусь страшенно бояться упирів, так що нерідко самі тікають із власних цвинтарів, коли бачать, як ті на них бенкетують.