Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Дві ночі й два дні галеон плив водами Серенерійського моря, не побачивши жодної смужки землі і зустрівши дорогою лише один корабель. Тоді, ближче до вечора другого дня, попереду зблиснула засніжена вершина Арана, підніжжя якого поросло деревами гінкго, і Картер зрозумів, що вони дісталися краю Ут-Нарґаї і чудесного міста Селефаїса. Невдовзі перед ними засяяли мінарети того прекрасного міста, його білосніжні мури з бронзовими статуями і величний кам’яний міст у гирлі Наракси. За містом здіймалися пологі зелені пагорби, порослі гаями і садками асфоделей, всіяні маленькими капличками і хатинками; а ген далеко на овиді здіймався багряний кряж Танарійських гір, могутній і таємничий, за яким пролягають заборонені шляхи до світу людей та в інші краї сну.

У гавані було повно різнокольорових галер; деякі були з повитого хмарами мармурового міста Серенніан, яке лежить у нескінченному просторі за межею, де море зустрічається з сонцем, а деякі — з ближчих до реальності портів, які омивають океани царства сну. І серед цього розмаїття кораблів стерновий правив угору, до оповитих запахом прянощів причалів, де ґалеон став на якір у сутінках, коли над водами замерехтіли мільйони вогнів міста. Це безсмертне місто видив щоразу здавалося новим, бо час тут не мав влади потьмарювати і нищити. У храмі Нат-Гортата бірюза така сама яскрава, як і завжди, а вісімдесят жерців у вінках орхідей — ті самісінькі, що звели його десять тисяч років тому. Досі блищить бронза на величній брамі, а онікс під ногами не стоптується і не кришиться. Величні бронзові статуї, що стоять на мурах, дивляться вниз, на купців та погоничів верблюдів, які старші за саму пам’ять, — а все ж без жодної сивої волосини у заплетених бородах.

Картер не зразу вирушив на пошуки храму, палацу чи цитаделі, а ненадовго залишився на узбережжі серед купців та моряків. А коли для чуток та легенд уже занадто споночіло, він відшукав старезну, добре знайому йому таверну і заночував там, бачачи сни про богів незвіданого Кадата, яких він шукав. Наступного дня він обійшов усе узбережжя в пошуках дивних моряків з Інґанока, але йому сказали, що зараз жодного з них немає у порту і що їхні галери з півночі не заходили сюди два тижні. Проте він знайшов одного моряка-торабонійця, який бував в Інґаноку і працював в оніксових копальнях того присмеркового краю; так, розповідав моряк, на північ від населених земель і справді лежить пустеля, яку всі бояться і обминають десятою дорогою. Торабонієць вважав, що та пустеля огинає найдальший край непрохідних вершин жахливого плоскогір’я Ленґ і саме тому її так бояться, але потім додав, що подейкують ще й про інші дивні речі — про лиховісні проя´ви та безіменних вартових того місця. Він не знав, чи це та сама легендарна пустка, серед якої височіє незвіданий Кадат, хоча навряд чи просто так там були всі ті проя´ви і вартові, якщо вони тільки справді існували.

Наступного дня Картер вирушив угору вулицею Колон до бірюзового храму і побалакав із верховним жерцем. Хоч у Селефаїсі поклоняються переважно Нат-Гортату, у денних молитвах згадуються всі Великі Древні, тож не дивно, що жрець добре тямив у їхніх примхах. Як і Атал у далекому Ултарі, він рішуче заперечував проти будь-яких спроб побачити їх увіч, заявляючи, що вони запальні й норовливі та перебувають під захистом божевільних Інших Богів з-Позасвіту, чия душа і посланець — повзучий хаос Ньярлатотеп. Те, як ревно вони приховували чудесне присмеркове місто, очевидно свідчило, наскільки їм не хотілося, щоб Картер його знайшов, і небагато було шансів на те, що вони зважать на гостя, який захотів їх побачити і просто попросити про милість. Ніхто й ніколи раніше не знаходив Кадата, і надалі теж ніхто й ніколи не мав його знайти. Однак чутки про величний оніксовий замок Великих Древніх анітрохи не похитнули Картерової певності.

Подякувавши увінчаному орхідеями жерцю, Картер покинув храм і рушив на базар м’ясників, де, вгодований і задоволений життям, мешкав вожак котів Селефаїса. Це сіре, всіма шановане створіння, вилежувалось під сонечком на оніксовій бруківці, а коли прохач наблизився, той просто ліниво простягнув лапу. Але коли Картер повторив паролі та привітання, які йому повідомив старий котячий генерал з Ултара, пухнастий патріарх нараз став вельми товариським та говірким і розповів йому чимало таємниць, відомих лише котам, що живуть на приморських схилах Ут-Нарґаї. А що найважливіше, він згадав деякі речі, про які йому потайки розповідали лякливі портові коти Селефаїса, — про чоловіків з Інґанока, на темні кораблі яких не ступить жоден кіт.