Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Цілий тиждень таємничі моряки сиділи у тавернах і торгували на базарах Селефаїса, але перш ніж вони встигли відчалити, Картерові вдалося домовитися про місце на їхньому кораблі — мовляв, він старий добувач оніксу, якому не терпиться попрацювати на їхніх копальнях. Корабель був просто чудовий, бездоганної роботи, побудований з тику [73] Тикове дерево — одна з найцінніших деревних порід, родом з Азії. , з ебеновими інкрустаціями та золотими канітелями, а каюта, яку відвели подорожньому, була обшита шовком та оксамитом. Одного ранку, коли закінчився приплив, на кораблі поставили вітрила, підняли якір, і Картер, стоячи на високій кормі, бачив, як удалині тануть осяяні сонцем стіни, бронзові статуї та золоті мінарети вічного Селефаїса, а засніжена верхівка гори Аран ставала все меншою й меншою. Коли настав полудень на видноколі вже не було нічого, крім лагідної блакиті Серенерійського моря, та ще ген віддалік виднілася барвиста галера, яка пливла у той повитий хмарами Серенерійський край, де небо зустрічається з морем.

Настала ніч, небо всіялося яскравими зорями, і чорний корабель тримав курс на Малий Віз та Малу Ведмедицю [74] Тут, очевидно, помиляється сам ГФЛ, називаючи те саме сузір’я двома різними назвами. , які повільно оберталися в небесах. А моряки співали дивні пісні незнаних країв, а тоді один за одним стали спускатися в кубрик, і тільки вахтові, нудьгуючи, мурмотіли собі під ніс якісь старі пісні, раз по раз перехиляючись через перила і споглядаючи, як блискітливі рибки пустують у морській глибині. Картер пішов спати опівночі, а прокинувся з першим промінням сонця, яке сяяло значно південніше, ніж він звик бачити. І цілий день він намагався заприязнитися з командою корабля, розговорити їх, бодай щось дізнатися про їхню холодну сутінкову землю, про їхнє ошатне оніксове місто, про їхній страх перед високими і непрохідними хребтами, за якими, кажуть, лежить Ленґ. Їм було шкода, що в Інґаноку немає котів, і гадали, що то все через близькість страшного плоскогір’я. Лише про кам’янисту пустелю, що на півночі, вони не сказали ні слова. Щось не так було з тією пустелею, і здавалося, що вони вирішили просто забути про її існування.

Пізніше вони говорили про копальні, в яких Картер начебто мав намір працювати. Їх було чимало, бо все місто Інґанок було зведене з оніксу, і величезні поліровані блоки цього каменю постачали у Райнар, Оґротан та Селефаїс, а на місці їх продавали купцям із Траа, Іларнека і Кадатерона як матеріал, з якого у тих славнозвісних портах виготовляли дивовижні вироби. А далеко на півночі, майже на краю тієї самої холодної пустелі, існування якої не визнають моряки з Інґанока, розташована закинута сьогодні копальня, більша за всі інші; у давно забуті часи там добувались такі колосальні брили і блоки, що сам вигляд їхніх лакун у товщі породи здатен будь-кого нажахати до смерті. Ніхто не може сказати, хто видобував ті блоки і як їх транспортували, проте всі сходилися на тому, що краще не навідувати ту копальню, яка може берегти геть нелюдські спогади. Тож її й полишили там, серед вічного присмерку, де тільки круки та птахи шантак, про які ходять лише чутки, відають безмір її глибин. І щойно Картер почув про цю копальню, його наче струмом ударило, — бо ж він пам’ятав давні легенди про те, що палац Великих на верхівці Кадата збудовано з оніксу.

Що не день, то нижче й нижче стояло сонце у зеніті, натомість все густішими ставали тумани. Минуло ще два тижні — і сонце зовсім зникло, запали дивні сірі сутінки, коли за дня світло ледь сочилося крізь нерозривну поволоку густих хмар, а вночі небо не знало зірок, тільки тьмяно мерехтів нижній край хмар. На двадцятий день удалині забовваніла велика щербата скеля — перший клаптик землі, який з’явився на обрії, відколи за кормою зникла сніжна верхівка Арана. Картер запитав капітана, як зветься та скеля, проте у відповідь почув, що вона не має назви — через звуки, які долинають від неї поночі, її ніхто зумисне не шукає. І коли, після того, як запала темрява, від цієї щербатої гранітної брили долинуло оглушливе невтишиме виття, мандрівник зрадів, що вони не причалили до тієї скелі, і що вона не має назви. Моряки молилися і співали, аж доки виття не стихло вдалині, а Картер у ті передсвітанкові години побачив свої найжахливіші сни.

Уранці третього дня далеко попереду на сході замаячіли величні гори, вершини яких ховалися в застиглих хмарах того присмеркового світу. Побачивши їх, моряки заспівали радісних пісень, а деякі просто на палубі стали навколішки і заходились молитися — так Картер зрозумів, що вони прибули до краю Інґанок і невдовзі причалять коло базальтових набережних великого міста, названого так само, як і край, в якому воно стоїть. До полудня на обрії завидніла темна смуга узбережжя, а до третьої по обіді на північному березі почали вимальовуватися бані-маківки та фантастичні шпилі оніксового міста. Стародавнє місто здіймалося над мурами і причалами — шляхетне й таємниче, матово-чорне, із завитками волют [75] Волюта — архітектурний мотив у формі спіралеподібного завитка з кружком («оком») у центрі, яким прикрашається капітель. на капітелях [76] Капіте́ль — верхня частина колони, що бере на себе навантаження від горизонтальних балок перекриття. колон й арабесками золотих візерунків. Будинки були високими й мали багато вікон, а кожну стіну прикрашали різьблені квіти та візерунки, темна симетрія яких сліпила око яскравішою за світло красою. Деякі з них увінчані банями-маківками, інші мали подобу східчастих пірамід, де здіймалися грона мінаретів, в яких відображалися усілякі тутешні дивовижі та óбрази. Міські мури були низькі, з кількома брамами, над кожною з яких височіло величне склепіння, що підносилося над мурами і було увінчане головою божества, вирізьбленою з не меншою майстерністю, аніж те божественне обличчя на далекій горі Нґанек. На пагорбі посеред міста височіла більша за інші шістнадцятикутна вежа, а з її приплюснутої бані здіймалася висока вартова вежа. То, за словами моряків, був храм Великих Древніх, і правив там згорблений під тягарем таємниць старий верховний жрець.