Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Те, що ми бачили, не було якоюсь довільною авторською інтерпретацією; то було саме пекло, кришталево чітке у своїй суворій об’єктивності. О Господи, то було справді так! Цей чоловік був далеким від фантастики і романтики — він навіть не намагався подати якусь нечітку, перелицьовану ефемеру сновидь, але холодно і сардонічно відображав реальний, механістичний і досконало усталений світ жахіть, який він осягав повністю, бездоганно, всебічно і щиро. Бог його знає, що то міг бути за світ, де він побачив ті блюзнірські подоби, що звивалися, корчились і плазували; та хай яким було оте жахливе джерело його образів, безсумнівним залишалося одне: у всіх сенсах цього слова — і за змістом, і за формою — Пікман був абсолютним, послідовним і майже науково педантичним реалістом.

Потім господар повів мене униз до підвалу, у свою, власне, студію, тож я уже готувався до якихось пекельних вражень від незавершених полотен. Коли ми досягли підніжжя вологих східців, він спрямував світло ліхтаря на просторий відкритий закуток, вихоплюючи з темряви круглий цегляний обмурівок того, що, очевидно, було величезним колодязем у земляній підлозі. Ми підійшли ближче, і я побачив, що отвір був близько п’яти футів діаметром [41] Приблизно 1,60 м. , стіни обмурівка були чи не з фут завширшки, деякі камені виступали із землі на шість дюймів [42] Приблизно 15 см. — добротний приклад роботи XVII століття, якщо я не помиляюся. Це, сказав Пікман, одна з тих речей, про які він казав, — прохід до мережі тунелів, якими колись був поточений пагорб. Я мимохідь зауважив, що він не був замурований, а прикритий важкою дерев’яною лядою. Подумавши про речі, з якими міг би бути пов’язаний цей тунель, якщо неймовірні натяки Пікмана не були порожньою балаканиною, я аж здригнувся; тоді пішов слідом за ним крізь вузькі двері у чималу кімнату з вистеленою дошками підлогою і типовим умеблюванням студії. Ацетиленова лампа давала якраз достатньо світла для роботи.

Незавершені картини, що стояли на мольбертах чи попід стінами, були настільки ж зловісними, як і ті, що висіли завершені нагорі, і демонстрували скрупульозний метод митця. Всі сцени були вкрай ретельно вималювані, а ескізні штрихи олівцем свідчили про здатність Пікмана надзвичайно точно вловлювати правильні перспективи і пропорції. Цей чоловік був великим художником — я це стверджую навіть тепер, знаючи стільки, скільки знаю. Мою увагу привернула велика фотокамера на столі, і Пікман розповів, що послуговується нею для зйомок тла своїх картин, щоб потім мати змогу перемалювати його у студії зі світлин, замість того щоб тягати своє спорядження через усе місто заради того чи того краєвиду. Він вважав, що світлина мало чим поступається справжній сцені чи моделі, принаймні, що стосується його заняття, тож нерідко брався за фотокамеру.

Мені щось дуже тривожило у цих гидотних ескізах і напівзавершених жахіттях, які шкірилися до мене з кожного кутка кімнати, а коли Пікман раптово стягнув завісу з великого полотна, що стояло в протилежному кінці кімнати, я вже не зміг стримати крику, що рвався назовні, — вже другий цієї ночі. Він відлунював і відлунював у похмурих підземеллях цього старезного, з плямами селітри підвалу, доки я не захлинувся його відголоском, який вдарив у мене спотвореним істеричним реготом. Господи милосердний! Еліоте, я й гадки не маю, скільки там було взято з дійсності, а скільки — з хворої уяви. Не думаю, що на землі можуть існувати подібні видива!

То була величезна, ні на що не схожа почвара, її червоні очі палали, у кістлявих лапах вона тримала те, що колись було людиною, обгризаючи голову так, як дитина гризе льодяник на паличці. Почвара сиділа згорбившись, і з кожною секундою споглядання зростало відчуття того, що будь-якої миті вона може покинути свою жертву і вирушити на пошуки соковитішого бідолахи [43] Тут, найімовірніше, ГФЛ проводить паралель із картиною Ґойї «Сатурн, що пожирає свого сина». . Але — будь воно все неладне! Річ була не в самому пекельному образі, не через нього картина ставала концентрованим втіленням мерзоти, — і не в самій постаті, не в її псячій морді із гострими вухами, налитими кров’ю очима, пласким носом і заслиненими губами. Річ була не у його лускатих лапах, і не у вкритому пліснявою тілі, і не в ногах, що закінчувалися ратицями — ні в чому з переліченого, хоча звичайній людині для божевілля було б досить і однієї такої деталі.

Річ була у техніці, Еліоте, у проклятій, диявольській, неприродній техніці! Я сам жива істота, і ніде я більше не бачив полотна, яке б настільки дихало життям. Там був той монстр — він витріщався і жер, жер і витріщався, і я розумів, що тільки ігнорування законів Природи могло б дозволити людині намалювати подібну істоту, не маючи натури, не кинувши хоча б єдиного, короткого погляду в інший світ, недоступний для тих, хто не продав душу Лукавому.