Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Пришпилений канцелярською кнопкою до вільної частини полотна, біля зображення висів скручений аркуш — гадаю, світлина, з якої Пікман збирався змалювати тло, не менш зловісне, аніж жахіття, яке воно мало вмістити. Я підійшов було, щоб розпрямити папірець і подивитися, що ж там зображено, коли це раптово побачив, що Пікман здригнувся, ніби від пострілу. Він напружено дослухався до всього навколо, ще звідколи мій переляканий вигук пробудив незвичне у цьому темному підвалі відлуння, зараз же, здавалося, його охопив страх, який, непорівнюваний з моїм власним, мав радше реальні підстави, аніж уявні. Він витяг револьвера і жестами попросив мене мовчати, після чого увійшов до основного приміщення підвалу і причинив за собою двері.

Здається, на якусь мить я просто остовпів. Потім я, як і Пікман, почав дослухатися, і мені здалося, що я чую, ніби хтось біжить, а потім прозвучали якісь крики чи гарчання у напрямку, який я не зміг визначити. Я подумав про величезних пацюків і здригнувся. Тоді залунав приглушений брязкіт, від якого по спині пробігли мурашки, — якийсь зачаєний, ляскітливий звук, хоч я все одно не можу передати словами, що то було. Здавалося, ніби важка дровиняка падає на щось кам’яне чи цегляне. Дерево на цеглу — чому я подумав саме про це?

Тоді звук знову залунав, уже гучніше. Відчулася вібрація, ніби цього разу дерево впало ближче, ніж раніше. Опісля почувся різкий скреготливий звук, нерозбірливі вигуки Пікмана і оглушливий ляскіт, з яким мій друг розрядив усі шість набоїв свого револьвера, хоч звук і вийшов дещо театральним, ніби приборкувач левів стріляв у повітря задля ефекту. Далі приглушений писк чи клекіт і глухий удар. Знову звук удару дерева об камінь, пауза, а тоді двері прочинилися — і тут, мушу зізнатися, я аж підстрибнув від несподіванки. У руці Пікмана, що увійшов до кімнати, димів револьвер, художник проклинав розжирілих пацюків, якими кишів колодязь.

«Біс його знає, що вони тут їдять, Тарбере, — вишкірився він. — Бо ці давні тунелі сполучаються і з кладовищем, і з відьомськими сховками, і з морем. Але хай що то є, воно у них закінчується, і тому вони просто несамовито намагаються видертися нагору. Думаю, їх потривожив твій крик. У таких старих місцинах краще поводитися обережно — наші друзі-гризуни неабияк заважають творити, хоча іноді я думаю, що вони б цілком органічно вписалися в атмосферу і колорит».

Що ж, Еліоте, оце й кінець нашої нічної пригоди. Пікман обіцяв мені показати своє помешкання і — Бог свідок — слова дотримав. Він вивів мене із плетива провулків, здається, з іншого боку, бо у світлі першого вуличного ліхтаря, який нам трапився, я побачив, що ми опинилися на трохи знайомій мені вулиці, забудованій монотонними рядами багатоповерхівок упереміш зі старими будинками. Як виявилося, то була Чартер-стріт, але я почувався надто схвильованим, щоб помітити, де саме ми на неї вийшли. Для міської електрички було вже надто пізно, тож ми пройшлися назад до центру міста через Гановер-стріт. Я пам’ятаю цю прогулянку. З Тремонта ми повернули вгору по Бікон-стріт, після чого попрощалися на розі із Джой-стріт. Більше я ніколи з ним не розмовляв.

Чому я з ним порвав? Май терпіння. Зачекай, поки я замовлю каву. Наче випили немало, але все одно здається, що чогось бракує. Ні — річ була не в картинах, які я там побачив; хоча, присягаюся, їх було б досить, аби перед ним зачинилися двері дев’яти з десяти будинків і клубів Бостона, і, думаю, тебе вже не дивує те, що я більше не заходжу у підвали чи метро. Причиною стала річ, яку я наступного ранку знайшов у кишені свого пальта. Пам’ятаєш той скручений папірець, що був пришпилений до страшного полотна у підвалі; я ще подумав, що то світлина якогось краєвиду, який Пікман хотів зробити тлом для своєї потвори. Тоді, саме коли хотів було його розгорнути, я злякався і, здається, машинально поклав до кишені. А ось і кава — пий чорну, Еліоте, май розум.

Так, саме через той папірець я і порвав з Пікманом; Річардом Аптоном Пікманом, найвеличнішим з усіх відомих мені митців — і з найогиднішою особою, яка будь-коли виривалася з кайданів реального життя й занурювалася у безодню міфів і безумства. Еліоте, старий Рейд мав рацію. Він був не зовсім людиною. Він або народився в лиху годину, або ж знайшов спосіб відімкнути заборонену браму. Зараз це вже байдуже, бо ж він зник — повернувся у славнозвісну темряву, яку він так любив. Зараз, хай лише піде шандельє [44] Взагалі слово «шандельє» означає люстру зі свічками або ж підвісний канделябр (до французької прийшло від лат. candela — свічка). Проте у вжитій ГФЛ конструкції, очевидно, мається на увазі людина, обов’язком якої було запалювати свічки. .