Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Якось одного літа до Кінґзпорта приїхав філософ. Звали його Томас Олні, він викладав якісь нудні предмети у коледжі, що біля Нарраґансет-Бей. Він прибув з огрядненькою дружиною і галасливими дітьми; його очі стомилися рік у рік бачити те саме, розум же стомився обмірковувати добре засвоєні речі. Він споглядав тумани з вершини Батька Нептуна і намагався проникнути у білий світ їхніх таємниць, піднявшись східцями Гаті. Ранок за ранком він лежав на скелях і вдивлявся у таємничий простір за краєм землі, що простягався долі, дослухаючись до примарних передзвонів і гучних криків невидимих чайок. Потім, коли туман здіймався вгору і розсіювався, а море зі звичним димом пароплавів ставало буденним, він зітхав і спускався назад до міста, де любив блукати вузькими старими вуличками, що петляли пагорбом вгору і вниз, розглядаючи химерні потріскані фронтони і старомодні двері з колонами, за якими мешкало стільки поколінь відважних мореплавців. Він навіть розмовляв із Жахливим Стариганом, який не надто любив чужинців, навіть гостював у його страшному старому будинку, низькі стелі і поточені червою панелі якого у передсвітанкові години чують відлуння неспокійних монологів.

Звісно ж, Олні не міг не помітити сірого закинутого будинку, який виднівся на тлі неба і стояв на краю того моторошного північного урвища, що зливається в одне ціле з туманами і небесною твердю. Він завжди височів над Кінґзпортом, його таємничість завжди відлунювала у шепотінні на звивистих вуличках Кінґзпорта. Жахливий Стариган скреготливим голосом оповів йому історію, яку чув від свого батька, про блискавку, яка однієї ночі вдарила з цього гостроверхого будинку у хмари високо в небесах, а Бабця Орн, чий невеликий будиночок з мансардою на вулиці Корабельній увесь поріс мохом і плющем, додала, що її бабуся колись від когось чула про примарні постаті, які випливали зі східних туманів і заходили просто в єдині вузькі двері того недосяжного будинку — бо двері там розташовані біля самого урвища з боку океану і побачити їх можна лише з корабля, з боку моря.

Зрештою, запрагнувши нових незвичних вражень і відкинувши як острах кінґзпортців, так і звичні лінощі приїжджих влітку відпочивальників, Олні прийняв фатальне рішення. Попри консервативне виховання — або й через нього, бо одноманітне життя породжує нестерпну жагу до незвіданого — він урочисто заприсягнув піднятися на ту злославну північну кручу і навідати прадавній сірий будинок у небесах. Вочевидь, він розсудив, що в тому місці, либонь, живуть люди, які дістаються туди пологішим схилом біля гирла Міскатоніка. Мабуть, вони торгували у Аркгемі, добре знаючи, як мешканці Кінґзпорта ставляться до їхнього житла; чи, можливо, вони просто не могли спуститися зі скелі з боку міста. Олні обійшов підніжжя урвища аж до місця, де висока круча зухвало здіймалася вгору до небесної височіні, і цілковито впевнився, що жодна людина не змогла б піднятися нагору ні там, ані кам’янистим південним схилом. Зі сходу і півночі вона прямовисно підносилася на тисячі футів над водою, тож залишався тільки західний схил, що виростав із суші з боку Аркгема.

Отож одного раннього серпневого ранку Олні вирушив на пошуки шляху до неприступної вершини. Він пройшов на північ мальовничим путівцем, повз ставок Гупера і стару цегляну порохівню до місця, де пасовища плавно піднімалися до кряжа над Міскатоніком, з якого відкривався чудовий краєвид на Аркгемські білі георгіанські дзвіниці за річкою і лугом. Там він знайшов тінисту стежину до Аркгема, але жодного сліду дороги до моря, яку він шукав. Дерева і луги підступали аж до крутих берегів біля гирла річки, і ніде не видно було жодного сліду людини; жодної кам’яної стіни чи заблукалої корови, лише висока трава, і велетенські дерева, й плетива вересу, які могли бачити ще перших індіанців. Повільно піднімаючись східним схилом, усе вище і вище понад гирлом ліворуч, усе ближче і ближче до моря, Олні виявив, що шлях стає все складнішим, аж поки замислився над тим, як взагалі мешканці цього одіозного місця спромагаються підтримувати зв’язок із зовнішнім світом, і чи часто вони ходять на ринок у Аркгем.

Незабаром ліс порідів, а далеко внизу праворуч він побачив пагорби, теперішні дахи і шпилі Кінґзпорта. Навіть центральний пагорб здавався карликом з такої висоти, Олні ледве розрізняв стародавній цвинтар біля Конгрегаційного шпиталю, під яким, ходив поголос, були вириті якісь жахливі печери чи то потаємні нори [50] Див. оповідання «Свято» . Попереду росла ріденька трава і щетина кущів чорниці, а за ними — гола скеля урвища і тонкий шпиль страхітливого сірого будинку. Схил став вужчим, і в Олні запаморочилося в голові від власної самотності посеред цього неба; на південь від нього зяяла небезпечна прірва над Кінґзпортом, на півночі — прямовисне урвище, яке чи не на милю здіймалося над гирлом річки. Раптово перед ним розверзлася широка ущелина, футів десять завглибшки, тож йому довелося зістрибнути униз, звісившись на руках, на похиле дно, а тоді обережно дертися вгору з іншого боку чимось схожим на природний прохід. То ось яким шляхом мешканці жахливого будинку мандрували поміж небом і землею!