Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Тоді тіні почали згущуватися: спершу під столом — невеликі та ледь помітні, потім густіші — у темних, обшитих панелями кутках. А бородань став робити якісь таємничі ритуальні рухи і запалювати високі свічки у вигадливої форми латунних підсвічниках. Він часто кидав погляд на двері, ніби когось чекав, і зрештою, немов у відповідь на його очікування, пролунав особливий стукіт, який, очевидно, був частиною прадавнього і вкрай таємного коду. Цього разу господар, навіть не глянувши у вічко, відсунув великий дубовий засув і підняв клямку, відмикаючи важкі двері та широко розчиняючи їх перед туманом і зорями.

У відзвуку похмурих гармоній, що долинали до цієї кімнати з глибин снів і спогадів затонулих Могутніх, спалахнули золотаві вогні, що витанцьовували на зеленкуватому волоссі, і Олні зачудувався з того, хто вшанував їх своєю присутністю. Тут був Нептун зі своїм тризубцем, і грайливі тритони, і фантастичні нереїди, а на спинах дельфінів покоїлася велика вкрита шпичаками мушля, з якої визирав прекрасний і жахливий прадавній Ноденс, Володар Великої Безодні. І мушлі тритонів химерно засурмили, і нереїди почали вистукувати дивні ритми, вдаряючи по гротескних раковинах незнаних мешканців чорних морських печер. Горбатий Ноденс простягнув зморшкувату руку і допоміг Олні з господарем залізти до своєї просторої мушлі, в той час як шалено й прекрасно ревіли мушлі з ґонґами. І вся процесія вирушила просто у безмежний простір, і відлуння їхнього галасу потонуло у гуркоті грому.

Цілу ніч у Кінґзпорті спостерігали за скелею, коли вона прозирала крізь завісу бурі та мряки, а коли над ранок маленькі тьмаві віконечка занурилися в темряву, місто зашепотіло про жах і катастрофу. А діти Олні та його опасиста дружина молилися сумирному і пристойному богові баптистів, сподіваючись, що коли до ранку дощ не вщухне, їхній блукалець десь розживеться парасолькою і ґумовими чобітьми. Тоді, набубнявілий вологою і загорнутий туманами, з моря виплив світанок, і бакени урочисто задзвонили у порожнечі білого обширу. А ополудні над океаном залунали чарівні ріжки, коли сухісінький Олні легкою ходою спустився зі скель до стародавнього Кінґзпорта, в його погляді сяяли видива далеких місць. Він не міг пригадати, що йому снилося у піднебесному домі того самітника, ім’я якого й досі невідоме, не міг навіть пояснити, як йому вдалося спуститися тією кручею, на яку доти не ступала нога людини. Він взагалі не говорив про це ні з ким, окрім Жахливого Стариганя, який після цих бесід бурмотів щось дивне у свою довгу білу бороду; присягався, що чоловік, який спустився з тієї кручі, був уже не зовсім тим, хто підіймався на неї, що десь під сірим гостроверхим дахом або серед незміримого обширу тих моторошних білих туманів і досі блукає загублений дух того, хто був Томасом Олні.

І звідтоді впродовж усіх буденних років сірості та втоми філософ працював, і їв, і спав, і без жодних нарікань робив те, що має робити звичайний добропорядний громадянин. І його більше не вабила магія далеких пагорбів, він не зітхав за таємницями, які зеленими рифами стримлять з бездонного моря. Його вже не вганяла в тугу одноманітність життя, а уява задовольнялася чітко окресленими думками. Його дружина ще більше роздобріла, а діти підросли, посерйознішали і стали йому опорою, тож за нагоди він гордо і статечно усміхається з цього приводу. У його погляді більше не горіло невгасимого світла, а якщо він колись і дослухався до далеких чарівних ріжків, то тільки у ті ночі, коли повертаються недоспані сни. Він більше ніколи не бачив Кінґзпорта, бо його рідні не сподобались смішні старі будиночки, а ще вони скаржилися на жахливу каналізацію. Зараз вони мешкають в ошатному котеджику на Бристольському узвишші, де не здіймаються стрімкі скелі, а сусіди міські й сучасні.

Але Кінґзпортом досі ширяться дивні чутки, навіть Жахливий Стариган допускає, що його дід розповів далеко не все. Тепер, коли несамовиті північні вітри обдувають високий прадавній будинок, який підпирає небеса, серед моряцького люду Кінґзпорта більше не панує зловісна, виплекана віками тиша. І старі люди подейкують про ніжні голоси, які співають там, у височині, про веселий сміх, в якому вчувається радість, незмірима із земною; кажуть, що вечорами маленькі низькі віконечка сяють яскравіше, ніж колись. Ще переповідають, що туди все частіше навідується шалена аврора, сяючи на півночі блакиттю видив морозних світів, а круча і будиночок тонуть у чорноті на тлі її дикого сяйва. А досвітні тумани густішають, тож моряки вже не впевнені, чи узбережжя, з туманів якого долинає спів, те саме, яке вони звикли бачити.