Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Втім, найгірше те, що в серцях кінґзпортської молоді поволі зникає страх, в якому вони зростали, слухаючи поночі бліді далекі відголоски північного вітру. Вони впевнені, що нічого лихого не може населяти той піднебесний будинок, бо ж нові голоси бринять радістю, і чути сміх та музику. Вони не знають, що можуть приносити на цю примарну північну височину морські тумани, але прагнуть відкрити для себе бодай дещицю тих див, які, коли хмари робляться найгустішими, стукають у двері, що відкриваються в бік урвища. І старійшини жахаються від думки, що якось вони один по одному дістануться тієї неприступної небесної височіні, дізнаються багатовікові таємниці, приховані під гостроверхим вкритим ґонтом дахом, який є частиною скель, і зірок, і давніх жахів Кінґзпорта. Вони не сумніваються в тому, що ці спраглі пригод юнаки повернуться додому, бояться тільки, що в їхніх очах згасне вогонь, а в серцях — воля до життя. А вони не хочуть, щоб цей чудернацький Кінґзпорт з його крутими вуличками і старовинними фронтонами з плином часу стих, тоді як регіт хору голос за голосом лунатиме все гучніше, все несамовитіше у тих незнаних і жахливих просторах, де тумани і їхні сни спиняються на спочинок дорогою з моря у небеса.

Вони не хочуть, щоб душі їхньої молоді покинули затишні вогнища і мансардні дахи старого Кінґзпорта, не хочуть, щоб у тій скелястій місцині гучнішали сміх і пісні. Бо ж кожний голос приносить із собою тумани з моря і вогні з півночі, і так само нові голоси принесуть більше туманів і більше вогнів, аж доки, мабуть, Старші Боги (на саме існування яких натякають хіба пошепки, боячись, щоб цього не почув пастор-конгрегаціоналіст) не зринуть з глибин, не прийдуть з незнаного Кадата у холодну пустку і оселяться на цій зловісній кручі так близько від лагідних пагорбів і долин сумирних простих рибалок. Вони не хочуть цього, бо прості люди не жалують неземних речей; до того ж, Жахливий Стариган нерідко пригадує те, що Олні розповів про стукіт, якого так злякався самітник, про ту допитливу чорну постать на тлі туманів, побачену крізь похмурі каламутні віконця.

Утім, про все це старійшини можуть хіба здогадуватися; а тим часом вранішні тумани так само здіймаються на ту прекрасну запаморочливу височінь до ветхої хатини зі стрімчастим дахом, до того сірого будинку, біля якого не видно ні душі, але до якого вечір приносить таємничі вогні, доки північний вітер оповідає свої дивовижні історії. Білий і пухнастий, він піднімається з морських глибин до своїх сестер-хмар, сповнений видив густих соковитих пасовищ і печер Левіатана. Пізніше хмари літніми дощами проливають часточки цих видінь на гостроверхі дахи осель поетів, а люди не можуть жити без легенд про давні химерні таємниці, дивовижі, які планети оповідають одна одній у нічній самоті. Коли у ґротах тритонів рояться оповідки, а мушлі в обплетених водоростями містах починають наспівувати дивовижні мелодії, яких навчилися від Великих Древніх, тоді величні, сповнені знань тумани отарами здіймаються до небес, а спрямовані на океан очі скель бачать тільки таємничу білу імлу, ніби край скелі є краєм всіх земель, і в чарівливому просторі полегшено линуть урочисті передзвони бакенів.

Коли Рендольфу Картеру сповнилося тридцять, він загубив ключа від брами своїх снів. На той час він майже зовсім проміняв буденність життя на щонічні мандри дивовижними стародавніми містами за межами простору і чудовими, неймовірними садами потойбіч ефірних морів; та коли над ним почала тяжіти зрілість, він відчув, як, крапля за краплею, з нього висотується ця свобода, аж поки, зрештою, остаточно не покинула його. Його галери більше не плавали вгору річкою Укранос, повз золочені шпилі Трана, його каравани слонів більше не продиралися крізь запашні джунглі Кледа, де покинуті палаци з увитими лозою колонами зі слонової кості солодко і безтурботно сплять під місяцем.

Він багато читав про природу речей і багато з ким про це говорив. Знані філософи навчили його зважати на логічні зв’язки між речами, аналізувати процеси, які формують його думки й уяву. Дива зникли, він забув, що все наше життя — це лише низка образів, що виникають у мозку, і немає різниці між образами, породженими дійсністю, і образами, породженими уявою, тож не варто підносити одні вище за інших. Людські звичаї нашіптували йому забобонну прив’язаність до речей, які можна відчути лише фізично, на дотик, тож він навіть перед собою почав соромитись тієї частини життя, яку він збавляв у своїх видіннях. Розсудливі люди казали, що його вигадки — легковажні й дитячі, і він повірив, що так воно і є. Але він забув, що реальні діяння такі ж легковажні й дитячі, і навіть ще абсурдніші від того, що лицедії вперто наполягають на власній значимості і прагненні до певної мети, тоді як сліпий космос безцільно переливається з нічого у щось і з чогось знову у ніщо, навіть не знаючи про чиїсь бажання, та й саме існування свідомостей, які зблискують на якусь мить і знову занурюються у пітьму.