Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Осягнувши, зрештою, всю пустопорожність і марноту дійсності, Картер нудьгував, збавляючи день за днем, і поринав у смуток розрізнених спогадів його сповненої мрій молодості. Йому здавалося дурницею все те, що він навіщось культивував у собі все життя, тож через одного знайомого у Південній Америці дістав вельми особливу настоянку, здатну без страждань дарувати йому забуття. Проте апатія та сила звички втримували його від цього кроку; і так він нерішуче барився серед своїх думок про давні часи, зриваючи зі стін чудернацькі шпалери і повертаючи будинок до того вигляду, який він пам’ятав з дитинства — пурпурові вітражі, вікторіанські меблі і все інше.

Час усе минав, і що далі, то щасливішим він був від того, що зостався у цьому світі, бо релікти його молодості і його усамітнення змушували справдешнє життя з усією його мудрованістю здаватися страшенно далеким і нереальним; настільки, що крихта чарів і сподівань прокралася назад у його нічні сновидіння. Роками ці сновидіння знали хіба що перекручені відображення щоденних речей, які притаманні навіть найбанальнішим снам, але зараз туди повернулася іскра чогось дивнішого і шаленішого, чогось незрозуміло прекрасного і загрозливого, яке набувало вигляду болісно чітких образів його дитинства і пробуджувало в ньому думки про якісь давно забуті дрібниці. Тоді він часто прокидався, кличучи своїх матір та дідуся, хоч обоє вони уже чверть століття як лежали в могилах.

Аж однієї ночі дідусь нагадав йому про ключ. Цей сивий старий мудрець був геть як живий, він довго розповідав онуку про їхній прадавній рід і про дивовижні видіння шляхетного і чутливого чоловіка, який стояв біля його витоків. Він говорив про вогнеокого Хрестоносця, який перейняв страшні таємниці від Сарацинів, коли ті тримали його в полоні; і про першого сера Рендольфа Картера, який вивчав магію, ще за часів королеви Єлизавети. Розповідав дід також і про Едмунда Картера, який заледве уникнув повішення на процесі в Салемі і який заховав великий срібний ключ, успадкований ним від предків, у старовинну скриньку. Перш ніж Картер прокинувся, ґречний візитер оповів йому, де знайти ту скриньку; оту різьблену дубову скриньку правічних таємниць, прикрашену дивовижним різьбленим візерунком, яку ось уже два століття ніхто не відкривав.

Він знайшов її серед пилюки і тіней великої мансарди, закинуту і забуту в глибинах шухляди у високій скрині. Кришка її була десь із квадратний фут, а готичні різьблення так жахали, що Рендольф навіть не здивувався, чому жодна душа з часів Едмунда Картера не наважувалася її відчинити. Коли він її струснув, з неї не долинуло жодного звуку, і лише гострішим став запах таємничих незнаних прянощів. Можливо, той ключ, був лише напівзабутою легендою, адже батько Рендольфа Картера навіть не знав, що така скринька існує. Вона була обкута іржавим залізом, і ніщо на її поверхні жодним чином не вказувало на існування замка. Картер міг лише здогадуватися, що всередині він має знайти якогось ключа до втраченої брами його снів, але про те, як і де ним користуватися, дідусь йому нічого не розповів.

Старий слуга силою відімкнув різьблену кришку, затремтівши від вигляду моторошних облич, які зловісно витріщалися на нього з темного дерева, і від їх віддаленої схожості із кимсь йому знайомим. Усередині, загорнутий у вицвілий пергамент, лежав величезний ключ із потьмянілого срібла, вкритий таємничими арабесками, проте не було жодних пояснень щодо застосування ключа. Пергамент був розлогим, але на ньому були хіба дивні ієрогліфи незнаної мови, накреслені прадавнім стилусом. Картер упізнав деякі знаки, схожі на ті, які він бачив на деяких папірусних сувоях, що належали тому жахливому вченому з Півдня, який однієї ночі зник на занедбаному цвинтарі. Він завжди тремтів від жаху, коли читав ті письмена, і зараз Картера теж пройняв дрож.

А проте він відчистив ключа і дбайливо зберігав його у тій запашній скриньці з прадавнього дуба. А сни його тим часом ставали все яскравішими і, хоча більше й не показували йому дивовижні міста й пречудові сади, як то бувало колись, проте спрямовували його до цілком зрозумілої йому мети. Вони кликали його на роки й роки назад і волею всіх його прабатьків підштовхували його до якогось прихованого і предковічного джерела. І він зрозумів, що мусить зануритися в минуле, поринути у всі його дивовижі, і день за днем він думав про північні пагорби, на яких лежав примарний Аркгем, де нуртував Міскатонік, і де серед сіл забута всіма загубилася його прабатьківська садиба.