Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

У замріяному багрянці осені Картер вирушив здавна знайомим йому звивистим шляхом повз пологі пагорби і луки за кам’яним муром, повз далекі рівнини і густі ліси, затишні ферми, а ще кришталево чисті вигини Міскатоніка, через який тут і там були перекинуті старомодні місточки з дерева і каменю. На одному із закрутів він угледів гай велетенських в’язів, серед яких один його предок таємничим чином зник півтора століття тому, і здригнувся, коли вітер, немов подаючи якийсь знак, загудів у їхніх кронах. Далі лежала стара, побита негодою ферма старої відьми Ґуді Флауер; ферма сліпала маленькими зловісними віконечками з-під масивного даху, який з північного боку спускався майже до самісінької землі. Проминаючи її, він трохи піддав газу і вже не відпускав педаль, аж поки не виїхав на пагорб, який пам’ятав його матір, і батьків матері ще до її народження, де й досі старенький білий будинок гордо дивився на протилежний бік вулиці на запаморочливо прекрасний краєвид каменистого схилу і потопаючої в зелені долини, з далекими шпилями Кінґзпорта на обрії і зблисками правічного, оповитого снами моря на геть далекому видноколі.

Далі був крутіший схил, на якому стояла стара садиба Картера, якої він не бачив от уже понад сорок років. Сонце давно звернуло на вечірній пруг, коли він дістався підніжжя, і на вигині шляху спинився на півдорозі помилуватися розлогими рівнинами в золотому сяйві, оповитими розлитими призахідним сонцем чарами. Здавалося, цей супокійний неземний краєвид містив у собі всі дивовижі та сподівання його нещодавніх снів, і він думав про незнану усамітненість інших планет, коли його погляд блукав безлюдними оксамитними луками, що хвилями спадали поміж розвалених стін, і латками чарівного лісу, що розпростерлися далеко за рядами багряних пагорбів, за якими були інші пагорби, і примарний, порослий деревами видолинок, що потопав у тіні розлогих гаїв, де тоненькі струмочки жебоніли і булькотіли поміж сплетінь покорченого коріння дерев.

Щось підказувало йому, що машини чужі світові, який він шукає, тож він покинув своє авто на узліссі та, поклавши великого ключа до кишені свого пальто, піднявся на пагорб. Його повністю поглинув ліс, хоча він і знав, що будинок стоїть на високому безлісому пагорбі, до якого лише з північного боку підступали хащі. Йому було цікаво, як зараз виглядає будинок, бо ж він стояв порожній та занедбаний ще з часів смерті його дивакуватого двоюрідного діда Крістофера, який помер тридцять років тому. Хлопчиком він насолоджувався своїми тривалими поїздками сюди і знаходив дивні дива у лісах за фруктовим садом.

Навколо нього згустилися тіні — наближалася ніч. Раптом поміж дерев праворуч сяйнула прогалина, і Картер побачив ген далі присмерковий лан і угледів дзвіницю старої конгрегаційної церкви на Централ-Хілл у Кінґзпорті, забарвлену в рожевий колір останніми зблисками дня, на якій шибки маленьких круглих віконечок палахкотіли вогнем. Та коли він знову занурився в гущавину тіней, йому нараз спало на думку, що, либонь, це видиво постало хіба з якихось його дитячих спогадів, бо ж стару білу церкву давно вже знесли, а на її місці спорудили Конгрегаційний шпиталь. Він з інтересом читав про цю подію, бо в газеті оповідалося про якісь дивні чи то нори, чи то проходи у скелястому пагорбі під церквою.

Його зачудування порушив чийсь схожий на звук труби голос, і він знову сторопів од того, як знайомо він пролунав після всіх цих років. Старий Бенджамін Корі був лакеєм його діда, і він був геть літнім навіть у ті давноминулі часи його дитячих відвідин. Зараз йому, напевне, вже добра сотня років, але цей різкий голос не міг належати нікому іншому. Слів було не розібрати, але в інтонаціях важко помилитися. Подумати тільки старий Бенджі, можливо, досі живий!

— Пане Ренді! Пане Ренді! Гай де ви? Так гі ви би-сте хтіли увігнати вашу цьоцю Марту до гробу? Ці ж вона вам не повіла держацця відтіль подалі аж би й за дня і вертати до темна? Ренді! Рен…ді!.. То найбільша нендза, же-м коли видів, все до лісу го пориває тікти; цілими днями нипає гі неприкаяний попід тотим зміїним кублом тамка наверху!.. Ану гай, Рен…ді!

Рендольф Картер стояв серед непроникної темряви і проводив рукою перед очима. Щось було не так. Він був десь там, де йому не належало бути, відійшов занадто далеко, в місцини, до яких він не належав, а зараз уже було занадто пізно. Він не помітив, котра година була на дзвіниці у Кінґзпорті, хоча легко міг розгледіти куранти у свою кишенькову оптичну трубу; проте він знав, що це його запізнення — щось геть дивовижне і непередбачуване. Він навіть не був певен, чи брав взагалі із собою ту трубу, і вже було засунув руку до кишені куртки, щоб упевнитися в цьому. Ні, її там не було, був лише великий срібний ключ, який він колись знайшов у скрині. Дядько Кріс якось оповідав йому щось дивне про зачинену скриньку з ключем усередині, але тітка Марта завжди різко вривала цю історію, кажучи, що це не та оповідка, яку слід розповідати дитині, голова якої і так забита різними химерними фантазіями. Він намагався бодай пригадати, де саме знайшов ключа, але в голові у нього все переплуталося. Йому здавалося, що ключ був на мансарді його будинку у Бостоні, і він наче пригадував, як пропонував Парксові половину його тижневої платні, щоб той допоміг йому відчинити скриньку і надалі мовчав про це; але щойно він це згадав, як в його уяві постало Парксове обличчя, і він здивовано спостерігав, як зморшки всіх незліченних років раптово зістарили цього жвавого маленького кокні.