Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Родичі Картера багато розмірковували про ці події, надто ж після того, як він таємниче зник. Його старий слуга Паркс, який роками терпляче зносив усі його дивацтва, востаннє бачив свого господаря того ранку, коли він один поїхав кудись на своєму авто, прихопивши нещодавно знайденого ключа. Паркс допоміг йому дістати ключа зі старої скриньки, в якій той лежав, проте його страшенно вразили дивовижні гротескні різьблення на кришці скриньки і ще щось, чому він не міг знайти назви. Коли Картер поїхав, то сказав лише, що планує навідати батьківщину своїх предків біля Аркгема.

На середині В’язової гори, на шляху до руїн старого маєтку Картерів, знайшли його авто, дбайливо припарковане на узбіччі; там лежала і скринька із запашного дерева, вкрита різьбленнями, які до смерті налякали селян, що її знайшли. Всередині був лише дивний шмат пергаменту, вкритий письменами, які не зміг прочитати, ба навіть упізнати, жоден лінгвіст чи палеограф. Дощ давно уже змив будь-які відбитки на землі, хоча слідчі з Бостона таки з’ясували дещо з приводу повалених дерев довкола садиби Картерів. Усе скидалось на те, запевняли вони, що хтось не так давно і справді побував серед руїн. Поблизу лісових валунів знайшли звичайний білий носовичок, але ніхто так і не зміг довести, що той належав зниклому.

Поміж спадкоємців Рендольфа Картера уже ходять балачки про розподіл його майна, але я твердо виступаю проти цього, бо не вірю, що він справді помер. Існують злами часу і простору, уявного і дійсного, які можуть розпізнати лише сновидці; і судячи з того, що мені відомо про Картера, я гадаю, що він, мабуть, знайшов спосіб пройти ці лабіринти. Повернеться він звідти чи ні, важко сказати. Він шукав ті краї сну, які колись був утратив, і безмежно шкодував за днями свого дитинства. Тоді знайшов ключ, і мені чомусь здається, що він зумів ним скористатися, аби повернутися туди.

Я маю намір розпитати його про це, бо сподіваюся невдовзі зустрітися з ним в одному місті у краї снів, яке ми обоє колись шукали. В Ултарі, за річкою Скай, ходять поголоски, що новий король править на опаловому троні у місті Ілек-Вад, казковому місті веж, що височіє на скляних скелях, споглядаючи присмеркове море, в якому бородаті ґноррі будують свої неймовірні лабіринти, і я напевне знаю, як тлумачити ці чутки. Певна річ, я з нетерпінням чекаю нагоди побачити цей великий срібний ключ, бо в його таємничих арабесках можуть таїтися всі звершення і таємниці сліпого безликого космосу.

Тричі Рендольф Картер бачив у снах дивовижне місто і тричі його виривали із цього сну, коли він ще стояв на високій терасі над ним. Усе в золоті, прекрасне, воно виблискувало у призахідному промінні, що освітлювало його стіни, храми, колонади й аркадні мости з помережаного прожилками мармуру, срібночаші водограї, бризки яких переливалися веселкою на широких площах і в духмяних садах, розлогі вулиці, що пролягали поміж тендітних дерев, усипаних квітами ваз і вишикуваних сяйливими рядами статуй з чорного дерева; на пологих північних схилах ярусами здіймалися червонясті дахи і старі, увінчані шпилями фронтони, між якими тулилися маленькі вимощені бруківкою вулички, з-поміж каменів якої вибивалися паростки трави. То був екстаз богів; янгольські сурми несьогосвітніх сопілок і грім безсмертних кімвалів [55] Старовинний ударний інструмент, попередник сучасних оркестрових тарілок. . Таємниці повивали це місто, як хмари повивають міфічну незвідану гору, і коли Картер, затамувавши подих, застиг на оточеному балюстрадою парапеті, на нього раптом накотили гіркота й тривога, родом із майже згаслих спогадів, біль за втраченим, а з ними і шалена потреба знову відшукати ті знані колись прекрасні та доленосні місця.

Він знав, що колись для нього не існувало нічого важливішого за це місто, хоч він і не міг сказати, в яку добу чи в якому втіленні він його знав, не міг навіть сказати, уві сні то було чи наяву. В його голові зринали нечіткі уривки спогадів про далеку, давно забуту пору юності, коли дива і насолоди шумували у таємницях кожного дня, а захід зі світанком були по вінця сповнені пророцтв у натхненних звуках лютні та пісень, відчиняючи чарівну браму назустріч новим вражаючим дивам. Але щоночі він усе так само стояв за різьбленими перилами на високій мармуровій терасі поміж химерних квіткових ваз і споглядав мовчазне присмеркове місто, сповнене краси і неземної неповторності, і, дивлячись на нього, відчував пута жорстоких богів сну, бо ж ніяк не міг ані покинути цю височину, ані зійти широкими мармуровими сходами, що, здавалося, не мали кінця і збігали вниз до тих старезних чаклунських вуличок, які, ваблячи його, простягалися внизу.