Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Тож, Еліоте, після такої мови я був ладен бігти, а не просто йти до першого ж вільного кеба, який трапився нам на очі. Ми пересіли на на Південному вокзалі, приблизно опівночі спустилися східцями на Беттері-стріт і вперлися у старий мол поруч із пристанню Конституції. Я не пам’ятаю нашої дороги через усі перехрестя і не можу сказати, коли саме ми знову повернули під гору, але це точно була не Ґріноу-Лейн.

Повернувши, ми почали підійматися вгору пустельною вуличкою, найстарішою і найбруднішою, яку я лише бачив у житті, з потрісканими фасадами будинків, що зяяли вибитими вікнами і старовинними коминами, які руїною вимальовувалися на тлі осяяного місяцем неба. Не думаю, що там знайшлося б хоч зо три будинки, які б іще не стояли за часів Коттона Мезерса, — я особисто побачив принаймні два навісні дахи, а одного разу навіть помітив шпилясті обриси даху вже майже забутого домансардного типу, хоча знавці старовини і кажуть, що у Бостоні їх більше не зосталося.

З цієї вулички, вкрай тьмяно освітленої, ми повернули ліворуч, на так само тиху і ще вужчу вуличку, на якій взагалі не було світла; а за хвилину повернули ще раз — здається, під тупим кутом [37] Не зовсім зрозуміле для українського читача уточнення пов’язане з тим, що у старих районах міст Нової Англії більшість вулиць перетинаються під прямим або гострим кутом. Відповідно, описана ГФЛ локація є абсолютно нетиповою. , у цілковиту темряву. Невдовзі після цього Пікман дістав ліхтарик і освітив допотопні фільончасті двері, поточені червою. Відімкнувши їх, Пікман впустив мене до порожнього передпокою, обшитого залишками того, що колись було пречудовими панелями з темного дуба, — хоч, звісно, зовсім прості, вони дивовижним чином створювали атмосферу часів Андроса і Фіппса [38] Одні з перших губернаторів колонії Массачусетс. , атмосферу відьомства. Тоді він провів мене у двері ліворуч, запалив олійну лампу і запропонував мені почуватись як удома.

І тоді, Еліоте, хоч я й належу до тих, кого вулична шантрапа вважає «крутими», але, зізнаюся, від того, що я побачив на стінах тієї кімнати, мені стало зле. Там були його картини, знаєш — ті самі, які він не міг намалювати чи навіть просто показати на Ньюбері-стріт, — він мав рацію, коли казав, що йому потрібно «відпустити себе». Давай вип’ємо — принаймні, мені треба перехилити ще одну!

Немає сенсу казати тобі, на що вони були схожі, бо від того, що не здатні описати жодні слова, віяло нечестивим, диявольським жахом, неймовірною відразою і смородом моральної деградації. Там не було нічого від чудернацьких технік, притаманних Сідні Сайму, нічого від сатурнійських пейзажів і місячних грибів, якими Кларк Ештон Сміт [39] Кларк Ештон Сміт — відомий американський письменник і художник, творчість якого відносять до фентезі і жахів. Як і ГФЛ, був наступником естетики Едґара По. холодить нашу кров. Тлом переважно слугували старі цвинтарі, лісові нетрі, приморські скелі, цегляні тунелі, обшиті панелями стародавні кімнати або голі муровані стіни. Його улюбленою сценою було кладовище Коппз-Хілл, яке вочевидь розташовувалося десь неподалік цього будинку.

Усе безумство і монструозність концентрувалися у постатях на передньому плані — бо зловісне мистецтво Пікмана у своїй демонічності зоставалося портретним. Мало які з цих постатей були цілковито людські, але часто певним чином наближалися до людських. Більшість істот, хоч і двоногих, були згорблені, а обриси їхніх тіл дивно скидалися на собачі. Текстура шкіри більшості з них огидно нагадувала ґуму. Ух! Вони й досі стоять у мене перед очима! Те, що вони робили, — не питай мене про деталі. На більшості картин вони харчувалися — я не казатиму чим. Іноді були зображені цілими зграями на кладовищах чи у підземних тунелях, нерідко змальовані в сутичці за свою здобич — чи, радше, за знайдений скарб. І якими огидно виразними Пікман робив порожні обличчя цих тлінних трофеїв! Траплялися картини, на яких було намальовано, як ці істоти серед ночі застрибують у прочинені вікна чи, вмостившись на грудях поснулих, роздирають їх горлянки. Одне полотно зображало цих істот, які, всівшись колом, кидалися на відьму, повішену на Галловс-Хілл; її мертве обличчя було дивно споріднене з їхнім.

Але не подумай, що мені стало зле лише через тих жахливих істот і краєвиди. Я не трирічна дитина, й раніше теж бачив чимало всякого. Річ була в їхніх обличчях, Еліоте, тих проклятих обличчях, вони шкірились і облизувалися до мене з полотен, ніби були сповнені життя! На Бога, чоловіче, я і справді вірю, що вони були живі! Той мерзенний чаклун розбурхав полум’я пекла своєю фарбою, а його пензлик був чарівною паличкою, що породжувала жахіття. Передай мені карафку, Еліоте!