Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Там була одна картина, «Урок», — змилуйся, Господи, що я її взагалі бачив! Слухай — можеш собі уявити тих собакоподібних істот, які сидять собі колом на цвинтарі, навчаючи маленьке дитя годуватися так, як вони? Така, гадаю, ціна підміни, — ти ж пам’ятаєш давню легенду про те, як темнолюди [40] Досл. «дивні люди» — містичні лісові істоти на кшталт ельфів, звичайно ворожі людству. Цей образ, а також практика викрадання дітей була запозичена ГФЛ із творчості Артура Мейчена і згадується ним у есеї «Надприродний жах у літературі». залишають своє потомство у колисках, викрадаючи натомість людських дітей. Пікман зобразив те, що трапляється з такими викраденими дітьми, коли вони виростають, і тоді я почав уловлювати страхітливу схожість між обличчями людей і мордами тих істот. Він зобразив увесь жахливий градієнт змін між цілковито нелюдськими і деградованими людськими обличчями, встановлюючи між ними сардонічний зв’язок і еволюцію. Ті собакоподібні потвори вийшли з людської подоби!

Але перш ніж я замислився про те, як виглядає їхнє власне поріддя, яке вони залишають людям, я запримітив картину, яка ілюструвала саме цю думку. То був старовинний пуританський інтер’єр — яскраво освітлена кімната із заґратованими вікнами, з лавою і грубим умеблюванням сімнадцятого століття, за столом сиділа родина, і батько читав Біблію. Всі обличчя виражали шляхетність і благоговіння, окрім одного, і те єдине обличчя кривилося у пекельній насмішці. Належало воно відносно молодому хлопчині, якого, безсумнівно, вважали сином цього побожного батька, хоч насправді він був з роду тих нечестивих тварюк. То й була та сама підміна — і з неперевершеною іронією Пікман зробив риси юнака максимально схожими на свої власні.

Досі Пікман уже засвітив лампу в сусідній кімнаті і ввічливо притримував для мене двері, цікавлячись, чи не завдам я собі клопоту оглянути його «сучасні сюжети». Я не міг висловити йому своєї думки з цього приводу — просто онімів від страху й огиди, але, гадаю, він і сам усе зрозумів, і це лестило йому. А зараз я ще раз хочу запевнити тебе, Еліоте, що я зовсім не тюхтій, який верещатиме від усього, що не збігається з усталеними нормами. Я немало прожив і маю достатньо широкі погляди, та й крім того, як ти сам міг бачити у Франції, мене нелегко вибити з сідла. Не забувай також, що я тільки-но повернувся з поїздки, яка призвичаїла мене до жахливого видовища того, як колоніальна Нова Англія перетворюється на таку собі філію пекла. Що ж, попри це наступна кімната змусила мене нажахано скрикнути, і я схопився за одвірок, щоб не впасти. Попередня кімната вразила мене видивом зграї упирів і відьом, якими кишів світ наших прабатьків, а ця переносила жах простісінько у наше повсякдення!

Божечки, як він умів малювати! Був там один сюжет, називався він «Нещасний випадок у метро» і зображав зграю тих мерзенних потвор, які виповзали з невідомих катакомб крізь тріщину в підлозі станції підземки на Бойлзтон-стріт і кидалися на юрбу людей на платформі. Інший змальовував танець на Коппз-Хілл серед могил уже в наш час. Далі були кілька інтер’єрів підвалу, до якого крізь проломи і діри в муруванні залазили потвори; шкірячись, вони чаїлися за діжками і трубами, вичікуючи, коли східцями спуститься перша жертва.

Одне гидотне полотно зображало широке перехрестя Бікон-Хілл, заюрмлене, ніби мурахами, ордами гидотних монстрів, що протискалися крізь тріщини, якими була поорана земля. Пікман майстерно зображав танці на сучасних кладовищах, а одна картина вразила мене найсильніше: там було якесь невідоме підземелля, в якому цілі зграї потвор з’юрмилися навколо однієї, яка тримала добре знаний путівник Бостоном і, очевидно, читала його вголос. Усі тицяли пальцями на якийсь конкретний фрагмент, кожне обличчя викривлював епілептичний регіт, настільки гучний, що я майже почув зловісне відлуння. Картина називалася «Тут, на горі Оберн, спочивають Голмз, Лоуелл і Лонґфеллоу».

Поступово я опанував себе і призвичаївся до цієї кімнати, сповненої хворобливої нечестивості; я навіть спробував проаналізувати певні моменти, які стали причиною такого сильного переляку. По-перше, ці істоти були огидні через їх цілковиту нелюдськість і абсолютну жорстокість, змальовану Пікманом. Цей хлопець мав люто ненавидіти все людство, раз так натхненно зображував муки розуму і плоті, а також деградацію смертної оболонки. З другого боку, вони жахали самою своєю могуттю. Хист, з яким були виконані картини, був незаперечний — дивлячись на них, я бачив самих демонів, я їх боявся. Дивувало те, що Пікман досягав цього ефекту не гротескністю чи спотворюваністю зображуваного. Ніщо не було розмито, змазано чи промальовано лише схематично: контури були чіткими, як у реальності, деталі ретельно окреслені. І ці обличчя!