Іван Сенченко - Діамантовий берег

Нарешті всі зосередилися на хребті. Тут було сухо, звідси видно було, як гуляли на небі хмари і вибиралося, не хапаючись, на обідній пруг сонце.

Блохи, котрі народилися й виросли на лапах у Білана і через те могли спостерігати лише трави, по яких бродив вовкодав, тепер здивовано озирались довкола і одна з них, цікава все знати, промовила: «Я навіть і в думці не припускала, що світ такий великий і так багато в ньому чудес!» Друга відповіла їй: «Мені здавалося, що за Біланову шерсть немає нічого вищого на світі!»

А тим часом Білан зробив ще один крок у глибину, і блошине царство, зачувши нову небезпеку, кинулося від Біланового хвоста до загривка. Цікава блоха теж там опинилася. Тут було затишно, мило, і вона знову почала озирати всесвіт, вигукуючи кожного разу: «Ой лелечко, як же ті сосни вигнало високо вгору! А гляньте на оту водяну доріжку, що побігла вперед поміж старими дубами…»

Говорила вона піднесено, з великим почуттям і хвилюванням. Все ж Білан не зважив на це і забрів на таку глибину, що й загривок його пішов у воду.

Між блохами почалася паніка. Одна блоха, що добре знала парламентарний устрій всіх блошиних держав світу, вискочивши на найвищу біланову шерстину, вигукнула з пафосом: «Я протестую! Це порушення всіх віками усталених норм. Білан створений для того, щоб носити у жилах кров, а ми — щоб ту кров пити! А тепер нас віддаляють од Біланової крові! Ніколи ні я, ні блохи, старші за мене, не були свідками таких нелюдських вчинків з боку Білана…»…

Вода проскочила струмочками поміж Білановими вухами, і блоха, не закінчивши патетичної промови, стрибнула на ніс вовкодава.

Але не всім так пощастило. Сила силенна бліх, підхоплена вітерцем, опинилася в воді. Аж закипіло навколо Білана. І тут загинула безліч бліх. Загинули б і інші, коли б не та блоха. Красуня, з витонченою талією і ногами, котрі могли підкидати струнке тіло своєї владарки на півтора метра, скрикнула: «Брати мої, сестри мої рідні! Або всі помремо в цьому безмежному океані води, або всі враз стрибаймо на отой кущик. Це — водяна горілка. Стрибайте, ховайтеся під білі пелюстки, як під Біланову шерсть, і чекайте на якусь гаву, котрій випаде щастя врятувати нас!»

Отут і треба було Білану хоч на п’ять секунд зануритися з головою. Тоді всіх бліх знесло б геть, і вони загинули б у пучині. Але Білан боявся набрати у вуха води, то й не занурився. З цього скористалися блохи. Чорний рій легко одділився від Біланового носа й вух і мостом перекинувся на пелюстки болотної квітки. Білан же посунув далі. Вслід йому летіли прокльони. Його називали варваром, звірюкою, нелюдом. І кожна, кинувши свою лайку Біланові на голову, щиро зичила: «Хай западеться твоє ім’я!»

Експедиція пробиралася в глиб Полісся. Йшлося легко. За три кілометри шляху тільки раз трапилося, що вода стояла по коліно. Явтух розписав себе хвостом так, що став схожий на зебру, тільки не з поперечними смугами, а з поздовжніми. Навіть Тимофій ожив. Брьохав, аж бризки навколо летіли.

Спереду забілів кущ з білою шапкою квітів. Тимофій пізнав рослину і гукнув стиха, щоб ніхто не почув: «Та це ж горілка! Тепер посмакуємо!»

Щоб наламати лопуцьків, треба було наблизитися до куща. Він це й зробив.

Білі пелюстки раптом ожили, і чарівлива блоха, набравши в легені повітря, загукала, ледве тамуючи радість у грудях: «Ну, брати й сестри, раз, два! Вперед!»

Тимофій не почув цього. Виламавши найкращий лопуцьок, він витер його рукавом і поклав у рот. Стебельце, було солодке, ніжне, як і всякий добрий лопуцьок. Тимофій прицмокував і водночас нишпорив очима навколо: чи не видно ще одного кущика.

Що ж далі розповідати? Чи про те, що Тимофій знайшов ще один лопуцьок, чи про те, як, вигрівшись проти, сонечка після купелі, ота чарівниця блоха вискочила на хребет Тимофієві і закричала у захваті: «Милі сестрички й братики, спробуємо, чи добріє п’ється Тимофієва кров!»

Цей заклик не пропав даремно. Блохи так дружно взялися за роботу, що Тимофій спочатку підскочив і почав лупцювати себе де дістане. Він крутив головою, вигинався. Найбільш досвідчені блохи одразу сипнули в ту ямку, котра міститься під брехушкою, і там присіли, вийнявши свої інструменти для здобуття Тимофієвої крові. Тимофій аж засичав.

Побачивши таку картину, Пилип свиснув і, одступаючи далі від Тимофія, гукнув йому:

— Вішай рюкзака на сучок, а сам падай у воду. Це, видно, Біланові недобитки!

— Еге, еге, падай! — підтримали Пилипа в один голос Хома, Женька й Куприк.