Іван Сенченко - Діамантовий берег

Розкусивши і пожувавши трохи, Тимофій скривився. В роті було гірко, гидко…

— Сплюнь! — зрозумівши в чому річ, крикнув Григорій Савич.

Еге, «сплюнь», коли у роті не лише бронзовий жук, а ще й солодкий джем. І Тимофій замість того, щоб сплюнути, проковтнув його!

Оля схлипувала над картою. До неї підійшов Куприк.

Справедливо було б з самого початку штурманом експедиції призначити його, а не цю безпорадну дівчинку. Проте старий морський вовк розумів і Григорія Савича: раз Оля і поняття не має, як користуватися картами і читати їх, хай навчиться. І він підкорився необхідності. До того ж матроси мусять бути дисциплінованими, витриманими, чемними, а надто щодо дівчат. Куприк і уявити не міг, як би ото він сказав Григорію Савичу: «Бач, призначили її, а вона куди завела!» Так ні один матрос в світі не міг сказати, не до лиця, це людям, висоленим морем, загартованим у бурях і штормах. Тому Куприк ні разу навіть не наближався до Григорія Савича, ні разу не дозволив собі лізти з порадами до Олі. Та коли вона розгублено спинилася, коли заплакала, дивлячись на карту засльозеними очима, йому стало жаль її.

— Можна, Олю, поглянути на твій компас? — спитав він.

Оля крізь сльози простягла йому експедиційний компас. Він був неушкоджений, правильний, як слід показував на північ синьою стрілкою і на південь червоною стрілкою.

Взяв Куприк у руки карту і компас, і в нього враз роздулися ніздрі. І став він високим, сильним.

Григорій Савич, поглянувши уважно на обох, спитав:

— Що тут у вас сталося?

— Та нічого — відповів Куприк і неначе спиною своєю Олю затулив — Ми трохи збилися.

Інший хлопець поспішив би скинути провину на Олю, ще, може, й висміяв би, а Куприк затулив її отим словом «ми». Бо хто це ми? Це можуть бути і Куприк та Оля; і Куприк, Оля та Григорій Савич, і ціла експедиція…

Григорій Савич подумав: «От у Куприка є мета життя — стати матросом, а ця мета робить його великодушним, красивим». А Оля своє подумала: «Куприк товариша не потопить, а підставить плече й допоможе». Вона вдячно позирала на Куприка і від чистого серця вважала, що на світі немає кращого хлопця за Куприка. Якби ж він знав це! А втім, не до Олі йому було. Щось інше привернуло його увагу. Він заглибився в карту і як підвів голову, то вже не весело, а турботливо, заклопотано.

— Що там у тебе, Купріяне? — стривожився Григорій Савич.

— Це не болото — відповів тихо Куприк — Це Тринадцята трясовина.

Як не сказав це тихо Куприк, а всі враз стихли. Про Тринадцяту трясовину всі знали. Є різниця між болотом і трясовиною. Болото хоч і залите водою, так не глибоке, вгрузнеш по коліна і намацаєш під ногами твердий грунт. Трясовина ж залита тванню, [5] Твань — вязке болото, грязь. і ця твань іде в глибину. Біда тому, хто, не роздивившись, ступить сюди. Зразу загрузне по коліна; почне вилазити, та замість того, щоб вибратися на берег, застряне ще дужче. З води можна виплисти, з болота — вистрибнути; твань своєї жертви не випустить… Чим дужче жертва борсається, тим глибше засмоктує її трясовина — по стегна, по пояс… І затягне повільно, не хапаючись, як затягає удав у пащеку бідолашну сарну…

З трясовини йшов важкий дух. Поверхня її в тих місцях, де не росла трава, була не гладенька, рівна й весела, як на річках і озерах, а вкрита, як жаб’яча шкіра, зеленими бульбашками. Бульбашки ворушилися, тіснили одна одну, лопалися, заражаючи все довкола важким духом.

І зовсім стало тихо, коли Куприк, взявши Григорія Савича за рукав, показав на кущ верболозу, що ріс на межі берега і трясовини. Там, стягуючи дві гілки, закрутилася вісьмірками гадюка. Трясовина і гадюка! Хоч кому страшно стане. Явтух злякано позадкував, Білан тривожно і застережливо заскавулів. На довершення всього Женька скрикнув:,

— Та ви гляньте сюди! Тут ось череп і дві схрещені кістки намальовані, як на стовпах високовольтної передачі!

Всі голови повернулись до сосни. На широкостесаному стовбурі побачили такий малюнок, як описав Женька. Череп і кістки попереджували експедицію про небезпеку. Всі збилися докупи і позирали то на страшне зеленкувате болото, то на змію, що вигрівалася проти сонечка, то на напис.

— Я виламаю лозинку і вб’ю її! — палко промовив Женька — Ач як закрутилася!

— Стривай трохи — придержав його за руку Григорій Савич — і послухай, що я тобі розкажу.

Григорій Савич знайшов поглядом широко розкриті, повні тривоги й цікавості Хомині очі — Хома вмів надзвичайно гарно слухати — і почав свою розповідь.