Іван Сенченко - Діамантовий берег

Розповів він таке.

Діялося це давно. Хлопці Іван та Василь надибали в болоті гніздо дикої качки. Вирішили видрати. Притягли до болота повалену вітром деревину, примостили, щоб перейти по ній до гнізда. Іван взявся держати деревину, Василь поволі пішов по ній. І тут відбулася трагедія. В качине гніздо заповзла гадюка. Коли Василь простяг руку в гніздо до яйця, змія вкусила його за палець. З болю і від жаху Василь одсахнувся і впав у болото. А то було не звичайне болото, а трясовина…

— Ой! — з жахом вигукнула Оля — Він бо ж не вилізе, вона засмокче його!

Хома витер з лоба холодний піт. Підвів очі на Григорія Савича:

— А Іван хіба не кинувся рятувати його?

— Чого ж не кинувся? Кинувся! — аж затрясся Пилип — Правда ж, Григорію Савичу!

— Правда — відповів Григорій Савич — Почав підсувати ближче до Василя деревину, зчинив крик. Та поки люди прибігли, то замість Василя на болоті побачили тільки його картуз…

— Коли б його гадюка не вкусила — сказав з притиском Женька — то він учепився б за деревину і врятувався б. А коли вкусила, то, звичайно…

Цю подію всі гостро переживали.

Полісся — легко сказати! А які тайни знає воно! Які трагедії відбувалися в глибині його хащ, його драговинні… [6] Драговина — грузьке, багнисте, болотисте місце.

Після того як Оля віддала Куприкові компас і маршрутну карту, її впізнати не можна було: йшла з Люсею і щебетала, або, коли говорити хлоп’ячою мовою — пискотіла, пискотіла…

Коли б Куприк не був майбутнім матросом, він почув би багато цікавих речей про Олині плаття, про її ручку самописку, котру поламала Олина сестра Галька; про Гальку, про те, як Галька засунула у глечик голову і не могла її назад витягти, і про інше таке й подібне.

Але Куприк був майбутній матрос. Матросам не до дівчачих розмов. До того ж його полонила думка найшвидше жабоїдом стати. Вигадавши фантастичну історію, щоб обдурити довірливу Олю, він сам повірив у неї. От як поїсть тієї страви, то одразу його вижене вгору, тоді поставлять його на крейсері не палубу драїти та кокові допомагати, а до найбільшої морської гармати. І, примружуючи очі, Куприк бачив себе високим, сильним, красивим, в одягу воєнного моряка, з стрічкою на безкозирці, котра спати не дає таким мрійливим хлопчакам, як Куприк. І вже ждав, не міг діждатися обідньої пори, коли Григорій Савич підкине руку з годинником і скаже: «Привал!»

Наздогнавши Пилипа, Куприк придержав його за руку і гаряче прошепотів:

— Я теж хочу такої печені покуштувати. Ви її на сковорідці пряжили, еге?

— Еге — відповів Пилип, не розуміючи ще, куди хилить Куприк. І віддався солодким споминам: — Так то ж дома. Там баба Текля сковорідку геть викинула, нову купила. А тут як Григбрій Савич викине, де ж взяти нову? Бо дівчата гидуватимуть…

Куприк і Пилип задумалися. По хвилі й Хома обізвався:

— Мене мати з собою чотири дні за стіл не садовила. Жінки на це діло ніжні. А в нас же і Люська, і Олька. Запискотять так, що й радий не будеш — Потім Хома ще не таке сказав: — А вони смачні! І як люди не розуміють, що така сила поживи пропадає задарма! — Він оглянув болото, де на всі голоси шкварчали, кумкали й щебетали жаби, і додав, відповідним способом переказуючи те, що чув від Григорія Савича — Кажуть, Полісся бідне! Так тут же незліченні багатства, треба тільки зуміти взяти їх!

— Ти це про які багатства? — наблизившись до хлопців, спитав Григорій Савич.

Пилип та Куприк змовкли і поховали і землю очі. Хома відказав щиросердо:

— Та це я про жабів. Бачите, скільки їх тут!

Григорій Савич, хоч і звик уже до всяких несподіванок, усе ж розгубився. Спочатку Хомина думка здалася йому дикою, несусвітною, бо він, як і кожен представник слов’янського племені, не уявляв собі чогось огиднішого за жабу. Але тут же в нього промайнула думка про умовність людських уподобань. Китайці вважають, за ласощі трепанга — морського черв’яка. Полінезійці полюють за морськими черепахами, споживають їх яйця, а щодо французів, то, як відомо, вони не одмовляються ні від жаб’ячого філе, ні від рагу з нього.

Усе це промайнуло в голові Григорія Савича і зразу ж зникло. Перед ним стояв Куприк і, дивлячись у вічі, говорив з надією:

— Он хлопці вже їли їх, так бачите, як їх повиганяло! Бо ціле літо на Скапенівку ходили, курінь там у них, земляну піч викопали, щоб було де їх смажити. А що з Пилиповою бабою трапилося, так то вони вже перед екскурсією на прощання поласували. І я теж хочу — Тут Куприків голос задзвенів — Чого це вони ростуть і ростуть, а я, мов гриб, застряв на одному місці!..