Розповів він таке.
Діялося це давно. Хлопці Іван та Василь надибали в болоті гніздо дикої качки. Вирішили видрати. Притягли до болота повалену вітром деревину, примостили, щоб перейти по ній до гнізда. Іван взявся держати деревину, Василь поволі пішов по ній. І тут відбулася трагедія. В качине гніздо заповзла гадюка. Коли Василь простяг руку в гніздо до яйця, змія вкусила його за палець. З болю і від жаху Василь одсахнувся і впав у болото. А то було не звичайне болото, а трясовина…
— Ой! — з жахом вигукнула Оля — Він бо ж не вилізе, вона засмокче його!
Хома витер з лоба холодний піт. Підвів очі на Григорія Савича:
— А Іван хіба не кинувся рятувати його?
— Чого ж не кинувся? Кинувся! — аж затрясся Пилип — Правда ж, Григорію Савичу!
— Правда — відповів Григорій Савич — Почав підсувати ближче до Василя деревину, зчинив крик. Та поки люди прибігли, то замість Василя на болоті побачили тільки його картуз…
— Коли б його гадюка не вкусила — сказав з притиском Женька — то він учепився б за деревину і врятувався б. А коли вкусила, то, звичайно…
Цю подію всі гостро переживали.
Полісся — легко сказати! А які тайни знає воно! Які трагедії відбувалися в глибині його хащ, його драговинні… [6] Драговина — грузьке, багнисте, болотисте місце.
Після того як Оля віддала Куприкові компас і маршрутну карту, її впізнати не можна було: йшла з Люсею і щебетала, або, коли говорити хлоп’ячою мовою — пискотіла, пискотіла…
Коли б Куприк не був майбутнім матросом, він почув би багато цікавих речей про Олині плаття, про її ручку самописку, котру поламала Олина сестра Галька; про Гальку, про те, як Галька засунула у глечик голову і не могла її назад витягти, і про інше таке й подібне.
Але Куприк був майбутній матрос. Матросам не до дівчачих розмов. До того ж його полонила думка найшвидше жабоїдом стати. Вигадавши фантастичну історію, щоб обдурити довірливу Олю, він сам повірив у неї. От як поїсть тієї страви, то одразу його вижене вгору, тоді поставлять його на крейсері не палубу драїти та кокові допомагати, а до найбільшої морської гармати. І, примружуючи очі, Куприк бачив себе високим, сильним, красивим, в одягу воєнного моряка, з стрічкою на безкозирці, котра спати не дає таким мрійливим хлопчакам, як Куприк. І вже ждав, не міг діждатися обідньої пори, коли Григорій Савич підкине руку з годинником і скаже: «Привал!»
Наздогнавши Пилипа, Куприк придержав його за руку і гаряче прошепотів:
— Я теж хочу такої печені покуштувати. Ви її на сковорідці пряжили, еге?
— Еге — відповів Пилип, не розуміючи ще, куди хилить Куприк. І віддався солодким споминам: — Так то ж дома. Там баба Текля сковорідку геть викинула, нову купила. А тут як Григбрій Савич викине, де ж взяти нову? Бо дівчата гидуватимуть…
Куприк і Пилип задумалися. По хвилі й Хома обізвався:
— Мене мати з собою чотири дні за стіл не садовила. Жінки на це діло ніжні. А в нас же і Люська, і Олька. Запискотять так, що й радий не будеш — Потім Хома ще не таке сказав: — А вони смачні! І як люди не розуміють, що така сила поживи пропадає задарма! — Він оглянув болото, де на всі голоси шкварчали, кумкали й щебетали жаби, і додав, відповідним способом переказуючи те, що чув від Григорія Савича — Кажуть, Полісся бідне! Так тут же незліченні багатства, треба тільки зуміти взяти їх!
— Ти це про які багатства? — наблизившись до хлопців, спитав Григорій Савич.
Пилип та Куприк змовкли і поховали і землю очі. Хома відказав щиросердо:
— Та це я про жабів. Бачите, скільки їх тут!
Григорій Савич, хоч і звик уже до всяких несподіванок, усе ж розгубився. Спочатку Хомина думка здалася йому дикою, несусвітною, бо він, як і кожен представник слов’янського племені, не уявляв собі чогось огиднішого за жабу. Але тут же в нього промайнула думка про умовність людських уподобань. Китайці вважають, за ласощі трепанга — морського черв’яка. Полінезійці полюють за морськими черепахами, споживають їх яйця, а щодо французів, то, як відомо, вони не одмовляються ні від жаб’ячого філе, ні від рагу з нього.
Усе це промайнуло в голові Григорія Савича і зразу ж зникло. Перед ним стояв Куприк і, дивлячись у вічі, говорив з надією:
— Он хлопці вже їли їх, так бачите, як їх повиганяло! Бо ціле літо на Скапенівку ходили, курінь там у них, земляну піч викопали, щоб було де їх смажити. А що з Пилиповою бабою трапилося, так то вони вже перед екскурсією на прощання поласували. І я теж хочу — Тут Куприків голос задзвенів — Чого це вони ростуть і ростуть, а я, мов гриб, застряв на одному місці!..
Читать дальше