Іван Сенченко - Діамантовий берег

— Їж, Куприку — сказала й Оля — І я з тобою. А вдвох буде веселіше.

Нічого не одповів Куприк, встав і поволі пішов до Явтуха, схилився на нього й знову захлипав, тільки тепер вже тихенько.

Цьому Явтух дуже зрадів, бо Куприк затулив йому від мошви добрий шмат спини.

Далі сили експедиції розподілилися так: Куприк ридав, припавши Явтухові до спини; Явтух обмахувався хвостом і жував траву; Люся, помивши після обіду посуд, почала готувати крем на закуску; Тимофій, заморивши голод мискою картоплі із салом, солодко дрімав, поклавши голову на рюкзак, і втішався з Куприкової трагедії: «Вигадає собі кару і страждає. Так йому й треба, щоб дурним не був!»

Куприк гірко переживав свою поразку. Мовчки дивився на карту і мовчки звіряв рух експедиції за компасом.

Тим часом картини довколишньої природи почали мінятися. Болота закінчилися. Пішла висока земля. Бори на ній росли велетенські, бо це ж Полісся! І поляни зустрічалися просторі: трави на них стояли високі, і запах квітів змішувався з пахощами розігрітої проти сонечка хвої. Дихалося легко легко!

Всі пожвавішали, завели пустощі. Незабаром і Куприк ожив: такі бори, пахощі й сонце кого не звеселять! І він думав: «Правду сказав Григорій Савич: не тільки світу, що у вікні — за вікном ще більше. Знайдуться ще й кращі ліки!»

Поки він так думав, Явтух якось незвично підвів голову; спинився на мить і Білан: до запаху теплої хвої, сонця й квітів долучився ще один запах.

Пахло близько річкою.

Це була Рудиця.

Заторохтів Любин візок, і вона ще здалеку закричала:

— Давайте, хто більше придумає синонімів до слова «йти!»

— Подумаєш — бадьоро обізвався Кость — Я таких синонімів напридумую, що тобі й не снилися… Ось, наприклад — іти. Потім… потім… потім…

Після третього «потім» Сашко одсунув Костя на задній план і теж спогорда зиркнув на Любу.

— Отих синонімів я знаю стільки, що й не перелічиш. Ось, наприклад: я пішов, ти пішла, воно пішло…

— Добрі мені синоніми — засміялася Люба — Ти ж відмінюєш дієслова. А синоніми — це інше. Кожна людина свою вдачу має. Он Олька Тишкова — не ходить, а копотить на своїх височеньких каблучках. Сама як куріпочка, ніжки маленькі, на неї ніхто й не скаже, що йде, а — покопотіла. Козенятко маленьке, коли щось цікаве побачить, то теж копотить. Арсен Гаврилович Галушка не ходить, а чапає. Бо високий, ноги довгі довгі, як у чаплі, от і чапає. Хіба ж не правда? А Катерина Савченківська та швиденько швиденько ногами перебирає. Хто побачить її, не каже: «Катерина пішла», а «Гляньте, он Катерина подріботіла!» Вустя Губенкова як розженеться на ферму, тільки вітер шумить за нею. То говорять тоді: «Бач, як гайнула!» Кучерівська Мотря кругленька, повненька, мов м’ячик; вона не йде, а котиться. Чи, може, скажете, що не так? Дід Юрко Мірошниченківський вже не ходить, а човгає, часом шкутильгає, а як підтомиться, то плентається чи там чвалає. Коли хтось по болоті йде, ноги високо підіймає, кажуть — чалапає. Сидір Наумович як повертається додому, то всі кажуть — човпе, сопе, суне. Це старі так, а молоденькі — підтюпцем женуть. Хто йде розгонисто й швидко, того питають: «Куди це ти чимчикуєш?» — Оце все — чимчикувати, копотіти, дріботіти, човгати, чапати, чалапати, шкутильгати, сунути, повзти, тюпати, сопіти — синоніми до слова йти. Бачите, скільки їх!

— Е — сказав Кость, вислухавши Любу — і я ці слова знаю, тільки вони на язик не набігають так швидко, як у тебе. А й тобі не все набігло. Бо ще є синонім дибати. Мати як натомиться на роботі, то каже: «Оце так натопталася, що насилу додому додибала». Наша Катька, коли вчилася ходити, то теж казали: «Дибоньки, Катю, дибоньки!» А коли ще посидіти та подумати, то ого скільки можна придумати!

Теоретик Сашко як не напружувався, а не міг придумати жодного синоніма. Хоч плач. На язику вертиться, а набігти не набіжить. Але ж не був би він теоретиком, коли б не знайшов виходу. Від оборони він перейшов у контратаку.

— А ми з Костем щось знаємо, а ти не знаєш. Ага! Тепер хоч до вечора проси, все одно нічого не скажемо.

Сашків постріл влучив Любі не в брову, а в око. І про синоніми, бідолашна, забула.

— А що ви знаєте? І мені скажіть…

— Еге, чекай — за себе й за Костя відповів Сашко, закріплюючи перемогу — Багато знатимеш — швидко постарієш!

Люба терпіти не могла, щоб хтось знав щось, а вона щоб не знала. Як коли вона навіть плакала, так хотілося мерщій почути новину. Хлопці користалися цим і дражнили її, як хотіли. І сьогодні вони наготувалися до цього ж. Їм приємно було чути, як Люба, скривившись, жалісно благала: «Ну, скажіть, хлопці, скажіть. Я ж вам завжди все розказую…»