Це була правда.
Але благання її не вплинуло.
— Проси не проси, все одно не розкажемо. У нас такий секрет, що тільки хлопцям знати можна, а дівчатам — ні одній в світі!
Е, хлопці, хлопці, даремно ви поспішили з такою обіцянкою, бо не мине й п’яти хвилин; як ви самі набиватиметесь, так вже вона й слухати не схоче, хіба дуже прискіпаєтесь, то змилосердиться. І справді, через хвилинку Любі вже неначе й не кортіло дізнатися про Костів і Сашків секрет. Хіба це вона пхикала: «Скажіть, хлопці, скажіть?» То хтось інший. Люба ж зайшла на грядку і так пустила свої руки між огудинням, що вони замигтіли, мов метелики.
— Е, а чого ти так? — не стерпів зневаги до своєї таємниці Кость — Чого ж ти мовчиш, чого ж ти у нас не питаєш?
— Та ви ж не хочете казати!
— Так то ж ми тільки так — палко промовив Кость — А як ще раз скажеш: «Хлопці, розкажіть», то й розкажемо. Еге, скажеш?
— Ні, не скажу — закрутила головою Люба.
— Ач яка! — вигукнув з докором Кость — А чого ти така? Ти допитуйся у нас… бо ми таке з Сашком надумали! В експедицію підемо, як оті новопшеничанські хлопці і як норвезький мандрівник Амундсен. Тепер спитаєш, скажи, спитаєш, еге? — зазираючи у вічі Любі, допевнявся Кость.
— А навіщо ж мені запитувати — тихенько засміялась Люба — коли ти сам мені про все розказав.
Але ж це сміялися тільки Любині очі. Люба була однолітком Сашкові й Костеві і така ж, як і вони, довірлива й охоча до всяких сенсацій.
— В експедицію вирушити? Та що ти кажеш?! — вигукнула дівчинка і звернулась до Сашка:
— Правда цьому, Сашко?
— Та правда ж! — замість Сашка поспішив відповісти Кость. І додав щось таке, що й зрозуміти не можна було — Білана нам шкода стріляти, так ми украдемо Верещаківську Жульку з цуценятами. Як вони повиростають, запряжемо в нарти і рушимо…
Люба дивилася своїми чесними очима на Костя, і Сашко пояснив їй.
— Це ж Амундсен — пам’ятаєш, Хрисанф Іванович розказував — як їхав відкривати Південний полюс, так розплодив багато собак. Проїде п’ятдесят кілометрів, залишить нарти про запас з продовольством, а собак постріляє. Поки доїхав до полюса, то з усього розплоду тільки й залишилося по запряжці для нього самого та для супутників, щоб було на чому повернутися. Так зате ж яка йому була мандрівка назад! Зупиниться біля постріляної запряжки — і живи та поживай собі! Є покорм для людей, є й для собак, бо собаки і собачатину їдять, а коли ще морожену, то для них і кращого нічого нема. А англійський мандрівник капітан Скотт собак не брав, сам повіз свою запряжку, і його товариші теж. Так назад не повернувся ніхто, всі загинули — Сашко передихнув і доказав цілком обгрунтовано: — А ми загибати не хочемо. У Жульки четверо цуценят та ще десь дістанемо…
— У Потапової Розьки було аж шестеро, так потопили у старому відрі — з жалем промовив Кость — А то б до чотирьох Жульчиних додати шестеро — і вже десятеро. Згодом ще розстаралися б. Коли б зібрати цуценят з двадцятеро — то експедицію можна було б організувати! А так, звичайно — Жулька та й уже… Але нічого, до зими наплодяться.
Треба сказати, що Люба так і не зрозуміла до пуття Сашкової розповіді. А втім, вона навіть і не намагалася її зрозуміти. То хлоп’яча справа. А в неї і своїх тепер вистачить. І рюкзаки треба приготувати, і сухарів, і чашок, і ложок… Цим ділом вона й зайнялася.
А Жулька нічого й не знала. Ніколи їй було цікавитися різними сторонніми речами. Вся увага її була спрямована на одне — заховати якнайкраще своїх цуценят. Дід Трохим Верещака та його баба, котру звали Палажкою, хоч і любили Жульку, та не дуже приязно ставилися до її приплоду. Бо баба, як тільки що, так одразу кидається до діда і каже йому: «Чуєш, Трохиме, у Жульки знову аж четверо. Набери відро води у криниці та потопи». Дід Трохим слухняно йшов до криниці, набирав у відро води і вкидав туди одне по одному всіх цуценят, а тоді виносив за город і закопував у рівчаку.
П’ять разів за своє життя Жулька була свідком такої сцени, а на шосте надумала: «Зроблю все, щоб дід та баба й не догадалися, що у мене є маленькі». Тож, як прийшов час, Жулька сховалася не в сараї, як це раніше робила, а забігла аж в горби і там у будяках стала матір’ю чотирьох гарненьких цуценят,
Взяти голими руками Жульку з цуценятами хлопці не забиралися. Сашко одяг дідові ватяні штани і такого ж ватника. У Костя діда не було, то він «позичив» ватяну пару у матері. Як, бува, накинеться Жулька, то рватиме не хлоп’ячі голі литки, а материні та дідові ватники.
Читать дальше