Іван Сенченко - Діамантовий берег

Для цуценят Кость прихопив торбу; для Жульки — мішок з натягненим обручем. От побачить Жулька, що до лігва наближається зловорожа рать, кинеться назустріч, а Кость викине на перед мішок з обручем, вона і вскочить туди, як окунь у ятір! Коли Жулька буде вже в мішку, тоді можна братися і до цуценят.

Тактику Кость і Сашко застосували вовчу: наступати з обох боків — з півдня і півночі.

Пішли.

Жулька, нагодувавши малих і простеживши, поки вони поснуть, сама задрімала. Приснився їй поганий сон — спочатку побачила вона бабу Палажку, а потім і діда Трохима з старим відром. Жулька нажахалася і прокинулася від власного гарчання. Але, на щастя, і дід, і баба були лише сном. Ніяких людей ніде навколо не було, тільки за кущами, купаючись в куряві, цвірінчали горобці та гули джмелі над будяками, котрі напинали свої сизі кобеняки над Жульчиним лігвом. В небі світило гаряче літнє сонце, промені його, прорвавшись у шпариночки між листям, золотили пом’яту траву. Гудіння джмелів і пахощі рясних червоних квітів на будяках якось начебто аж заспокоїли Жульку, і, промовивши в думці: «Який все таки поганий сон», вона витягла морду і підставила її під окремий промінчик, що увесь час зазирав у це зелене житло. Промінчик був теплий, діяв він заспокійливо. Може б, і заспокоїлася Жулька, коли б раптом з півночі не дмухнув вітрець.

Жулька аж скинулася. Вона одразу пізнала хлоп’ячий запах і зрозуміла, що наближається Кость.

Костя Жулька знала. Це був дуже вредний школяр. В кишені у нього завжди повно камінців. Забачивши Жульку, він швидко застромляв руку в кишеню, вихвачував звідти камінець, приділявся і швирголяв у Жульку. І все намагався поцілити їй або в бік, або у хребет. Разів кілька таки поцілив.

Цей візит вразив Жульку своєю несподіваністю. Чого Кость потрапив сюди? Чого йому треба? Жульчине серце почало наливатися розпачем і злістю.

Тим часом вітер, пролетівши з півночі від Костя, вдарився об Сашкові груди і подався назад. Жулька зойкнула. В подиху вітру з півдня вона перехопила ще один запах — тепер вже Сашків, Сашка Жулька теж дуже добре знала. Він сам хоч і не кидав каміння на неї, так завжди подавав теоретичні вказівки як не Костеві, так іншому такому ж самому практикові: «Та ти не поціляй так низько, поціляй вище. Тоді вцілиш якраз у хребет!»

Отже, дихання вітру все з’ясувало: Кость ішов з півночі, Сашко — з півдня. Жулька закрутилася на місці, як дзига, і кілька секунд не знала, що робити. Розв’язала вона завдання, як уміла: коли вже, бити ворога, то треба бити його поодинці.

Кость, мов слон, ішов напролом, бо ж ватник — це не труси. Хай хоч найбільші колючки викохав велетень будяк, а все одно до живого Костевого тіла не проб’ється. І Кость валив цих колючих патріархів направо й наліво, сповіщаючи цим самим Жульці: «Я, Кость, іду на тебе!»

У собак є поганий звичай — хапати людей не за стегно, а за литку. Литка не те саме, що стегно. Стегно широке, товсте, не так то легко схопити його в пащеку. Інша річ литка. Литка, а надто хлоп’яча — найідеальніща частина людського організму для того, щоб, захопивши в пащеку, шарпнути раз туди, раз сюди. Отоді власник литки відчує що до чого.

І ось відстань між Жулькою і Костевою литкою почала швидко меншати. Цей момент і повинен був використати Кость, щоб підставити Жульці лантух натягнений на обруч. Жулька вскочила б туди спрожогу, і справі кінець.

Треба віддати належне Костеві: рука його не схибнулася, він вчасно замахнувся мішком, але, на нещастя, мішок зачепився за колючий кущ будяка.

Кость лайнувся, обернувся, щоб порятувати снасть. Порався він жваво, але й Жулька не витрачала марно часу. За малу частинку миті вона опинилася біля Костя, а що литки його не знайшла, то вчепилася зубами за те, що їй добровільно підставив сам Кость.

Було б Костеві, коли б він не здогадався натягти на себе материні ватяні штани. Пам’ятав би до нових віників!

До живого Костевого тіла Жулька не могла добитися. Її зуби застрягли у ватяній масі, вона шарпала її сюди й туди. Кость спочатку ойкнув, а потім уже закричав скільки сили: «Пішла геть, Жулько! Пішла! Пішла!»

Тут утворилося таке. Кость з усієї сили береться вперед, Жулька тягне назад; тканина — тріщить. Пояс у материних штанях, звичайно, був завеликий для Костя. Ладнаючись в похід, Кость підв’язався шворкою. І ось тепер ця шворочка десь ділася, штани й опали на землю. Не чекаючи, що з ними буде далі, Кость вистрибнув з них і кинувся навтікача.