Іван Сенченко - Діамантовий берег

Оля вирахувала, що в неділю в Білу Криницю обов’язково приїде Ієреміада, нібито для того, щоб у «Тканинах» побувати, а насправді, щоб шулікою накинутись на Григорія Савича!

У дівчинки в душі настовбурчилися крильця, а маленьке серце обернулося на сторожку квочку. Переповнена одним бажанням — за всяку ціну врятувати від хижих пазурів бідолашного Григорія Савича, Оля за один день встигла запалити новою ідеєю Пилипа, Люсю, Хому й Куприка. А ідея ця полягає в тому, щоб не йти тією дорогою, яка одходила вправо. Ну, що там можна побачити?! Село та й годі. Треба податися вліво. Ото дорога! Там починається болотяне Полісся. І які болота підуть, страх сказати: на п’ять кілометрів усе водою залите. Зверху небо, знизу — вода. З води ліси стирчать, вода ж неглибока: де по коліна, де по кісточки, а де, може, й по пояс. Щоб не заблудити — на деревах сокирами позначки затесані!

Щодо Куприка, то він має свою мрію — пробитися туди, де більше жаб. А там вже видно буде, що з ними робити. Треба тільки перетягти на свій бік Женьку. Але ж і в чесній голові рояться часом макіавеллівські, тобто тонкі й хитрі, думки. Треба переконати його, що як поїсть жаб’ячої страви, то й стрибне вище за Куприка, і випередить у змаганні, і буде такий гінкий та шовковистий, як Хома і Пилип.

Про це й відбулася розмова. Куприк розказав Женьці все те, що й Олі розказував. Почувши Куприкову розповідь, Женька щиро спитав:

— А ти правду сказав, еге?

— Еге, правду — відповів Куприк — Ти тільки до них придивися.

Женька був третій, хто почав приглядатися до високих, гінких — шовковистих Пилипа й Хоми. І в нього, як і в Олі та і в самого Куприка, враз одкрилися очі на правду.

Отак зав’язала Оля вузол навколо Григорія Савича.

Коли він спитав: «Хто ж із вас за цю зміну в маршруті?», вгору одразу підлетіли руки — Олина, Куприкова, Женьчина. До них приєдналися руки — Люсина, бо Люся була Олина подруга, Пилипова, бо Пилип за Люсею пішов би на край світу; ну, й Хоми — Хома такий хлопець: де Пилип, там і він.

Залишився тільки Тимофій. Тимофієві новий маршрут не дуже подобався: кому охота брьохати по коліна у воді? Але він як один підвів свою руку, то так і опустив її — один.

Григорій Савич порахував голоси і задоволено сказав:

— Зміну в маршруті прийнято. Олю, познач на карті новий маршрут.

— Я зараз — промовила Оля. Обличчя в неї було ділове, звичайне. Але що робилося в Олі на серці, коли б хто знав! Всіх перемогла і врятувала Григорія Савича від хижих пазурів! Оля глянула на нього, як часом дивилася на Пилипа чи Женьку — поблажливо, розумно: такий великий, а небезпеки, що над головою висіла, не спромігся розгледіти!

Григорій Савич мав два настрої. Верхній — діловий, він потрібний був йому для того, щоб все помічати, за всіма стежити. І другий. Цей настрій ховався в Григорія Савича на самому дні серця, під купою всіх денних клопотів. Пов’язаний цей настрій був з Ієреміадою. Коли б маршруту не змінили, пішли б у Білу Криницю. Там йому напевне пощастило б побачити Ієреміаду. Під час останньої зустрічі вона так дивно зазирала йому в очі, тільки що не казала: «Григорію Савичу! Не зважай ні на того студента Колю, ні на Олега Кучерявого. Дивись тільки в мої очі, а вони кажуть правду». Але Григорій Савич більше зважав тоді на квіти, якими була прикрашена коляска мотоцикла Олега Кучерявого. Довго потому Григорій Савич м’яв собі чуба: «Ех, було б заплющити очі на ті дурні квіти. Було б… Ну, нічого. Все виправлю в Білій Криниці. Там уже розуму мені ніщо не затьмарить».

Може б, усе так і сталося, але замурзана Олина рука повергнула важіль в другий бік, і хай тепер Ієреміада бродить по Білій Криниці! Курс змінено. Маленький капітан спрямував корабель експедиції не на північний схід, а на північний захід.

…А з Ієреміадою вийшло так, як розраховувала Оля. Вона примчала на попутній машині в Білу Кринццю і проблукала там до самого вечора, все розпитувала про новопшеничанську експедицію. Даремно! Про таку експедицію ніхто тут і не чув!

Коли б Оля бачила, як Ієреміада плакала, повертаючись з Білої Криниці, їй напевно стало б шкода дівчини, і вона сказала б: «Коли ти так любиш нашого вчителя, то я віддам тобі його». Але Оля була далеко від Ієреміади, то й не віддала їй Григорія Савича.

Вночі в Ієреміади боліло серце, вона не могла заснути і промучилася до ранку. І вранці була недужа.

Але прийшов бригадир, приніс повен двір гамору. В колгоспі відкривали пекарню і кухню. Бригадир запрошував Ієреміаду варити борщі для колгоспників.