Іван Сенченко - Діамантовий берег

— А не будь такий! А то, бач, який! Як дам — знатимеш!

Куприк, ярий, мов дикий тур, гукав:

— Ти сам знатимеш! Думаєш — тільки ти битися вмієш?!

Григорій Савич ніколи не встрявав у такі історії, бо були ж на світі Оля і Люся. Оля з жахом дивилася на обох розбишак і благала:

— Хлопці, хлопці, ну хіба ж отак можна?! Женько, Куприку…

Глас вопіющого в пустині! Тоді на сцену вийшла Люся і закричала на увесь степ:

— Ах ви ж безсовісні отакі! Що ж ото робите? Зразу ж киньте мені битися! Обидва ж у крові! Женько, ти глянь на себе, Куприку…

Голос у Олі був жалісливий, а в Люсі гнівний, владний, ще й насмішкуватий. Олі хлопці не боялися, а Люсі — боялися. Як підніме крик, то увесь степ збіжиться, та й Григорій Савич почує! І вони розійшлися.

Оля намочила з баклажки свою біленьку хусточку, одним кінцем витерла носа Женьці, другим підборіддя Куприкові, і на душі в неї не було нічого, крім жалю. Люсі теж було жаль тих дурних хлопців, вона й свою хусточку намочила і теж почала витирати розбитого Женьчиного носа і розбиту Куприкову губу. Коли все це закінчилося, наперед вийшов Григорій Савич і сказав, як завжди, ущипливо й весело:

— Отак, значить, ми й ознаменували свій перехід із зони Степу в зону Полісся? Здорово!

Всі хлопці засміялися. Женька й Куприк поодверталися, дуже сопіли і дивилися в землю, неначе бачили через неї все, що робиться в тому американському штаті, котрий лежав по той бік земної кулі.

— Що, стидно?! Поодверталися? Сопете? — спитала Люся — Ану, Женько, підведи голову, глянь у вічі Григорію Савичу… Та й ти, Куприку. Ну?

Згодом Тимофій сказав Женьці:

— Як же ти бився! Як дівчина! Треба у зуби його, у вухо, в пику, а ти! Ех, ти!

Женька ще кипів проти Куприка, але й Тимофієві слова його розсердили. Женька не любить битися з хлопцями, про бійку ніколи не думав, а тим більше про те, куди і як бити свого супротивника. Війна завжди заставала Женьку зненацька, тоді, як у нього мозок туманився; коли ж мозок у нього туманився, тоді він уже й зовсім не міг думати, куди бити, махав руками і бив, куди рука вцілить. Тимофієві слова вразили Женьку своєю бездушною жорстокістю. Правда, розумом він не осяг цього, зате серце його запротестувало проти Тимофієвої філософії.

— А ти мовчи! — крикнув — Ач який! Куприка мені шкода було бити, а тобі надаю! — І грізно блимнув очима.

— Ти бач, який… — хоробро відповів Тимофій — Гляди, щоб я тобі не надавав…

Але Тимофій, любив тільки похвалитися, Женьчиних кулаків боявся. І, підібгавши хвоста, він удав, що лопуцьком зацікавився.

Женьці після цієї розмови стало гидко гидко на душі. І він несподівано заплакав. Іде, сопе, сльози ллються, за ними світу не видно. Отак і схлипував, поки не почув раптом вигуку:

— Три сосни!.. Ті самісінькі, що у мареві стояли!

Женька швиденько витер очі, підвів і спинився зачудовано: над дорогою виганялися з жита три сосни. Знизу їхні стовбури були сірі з рудавими пажилками, але чим вище, тим кора світлішала. А як почали добиратися до верховіття, то стала така, наче її хто з гарячої міді викував. Внизу вітру не чути, а вгорі він проходить, сосни тихо гойдаються, схиляються кронами одна до одної, і звідти долітає чи то шелест, чи не відома людям розмова…

Оля швиденько розгорнула карту подорожі. Хапалася, пальцем водила по трасі маршруту, потім щось знайшла там, сказала Женьці, дивлячись в його заплакані очі:

— Ці сосни Трьома сестрами називаються. Ось бач, де їх на карті позначено?

Женька глянув на карту, нічого там не побачив, а побачив Олину руку. Була вона, як і Олині щоки, туга, пшенична, дуже засмагла. Як розгортала шпориш, то осів на ній придорожній пил; коли мочила хусточку з баклажки, то цей пилок позатікав; потім плями висохли та так і залишилися. «От гарна в неї рука» — подумав Женька. Років зо три тому, коли обоє були ще зовсім малими, Женька роздражнив Олю, ще не знаючи, яка вона. І ось він побачив, як Оля, туга й дебела, як танк, посунула на нього. Сама плаче, сльози ллються, а суне. Женька тоді добре налякався і довго обминав Олю. Крикне здалеку «Плакса вакса» і тікає. Тепер йому чудно і смішно від того: сказано — малюками були. Однак пошана до Олі відтоді так і залишилася в Женьки.

Женька ніжно глянув на Олю і раптом одвів її руку разом з картою:

— А бачиш, он на самому вершечку, на середній сосні, білочка сидить? Сама жовтенька, хвіст одставила!..

— Ой! Еге! — Оля вчепилася Женьці в плечі і все тяглася до вершечка середньої сосни.