Іван Сенченко - Діамантовий берег

Ночувала експедиція на межі Степу і Лісостепу. Це Пилип одразу визначив, бо в один бік, скільки сягало око, бігли плантації пшениці й кукурудзи, а в другий — хоч і бігли, так не скільки сягало око, бо десь посередині з балки виповзав косогір. Він був увесь кучерявий від садків; в садках уже були й яблука з наперсток завбільшки і такі смачні, що як побачиш, то слина сама котиться. Так оце був Лісостеп, а ото, де око сягало по океанах пшениці й кукурудзи до самого Чорного моря — то Степ.

З Степу пашіло, немов з гарячої печі. Білан роззявив рота і, поклавши язика між ікла, хекав і крутив хвостом. А далі все сталося само собою. Не перестаючи крутити хвостом, він спинився проти Пилипе, став навлапки і поцілував Пилипа, в язик своїм язиком.

— Ух ти ж, який же й гарячий! — захоплено вигукнув Пилип — Як жар!

Тоді Куприк, висунувши язика, теж наблизився до Білана.

— Ану й мене лизни!

З того нічого не вийшло. В справу втрутилася Люся.

— Ах ти ж безсовісний! — закричала вона — Так оце ти так дбаєш про санітарію та гігієну? Ану, зразу ж заховай язика. Чуєш?

Пилип, а за ним Куприк поховали язики і, боязко зиркнувши в бік Григорія Савича, перейшли в контрнаступ.

Пилип сказав, захоплено дивлячись на свою польову королівну:

— Та це ми, Люсю, так.

Куприк відповів зовсім інакше:

— А чого це ти, Люсько, розкричалася? Ти вже краще мовчи, бо це тобі експедиція, а не клас…

— Ой лишенько, фата моргана! — цей тихий зойк вихопився в Олі.

І всі обернулися на той зойк. Над Степом тремтіла далека юга, а за нею з моря хвиль підіймалися три красуні сосни. За ними в темних берегах шпильчастого лісу розливалося озеро. Вода в ньому була блакитна, але юга, котра гуляла над нею, робила її легкою, прозорою.

Всі позавмирали. І ще більше позавмирали, коли на березі озера з’явилися корови й воли і побрели у воду; за ними з імли [4] Імла — туман. виникли два хлопці в трусах. Один з хлопців виліз на пеньочок і коли величезний круторогий віл пройшов біля нього, вискочив йому на хребет, осідлав, як коня, і отак вже рушив у воду. Другий хлопець зробив інакше. Він забрів за коровами у воду, учепився останній корові за хвіст лівою рукою, правою цьвохнув лозиною.

— Це ж так колись печеніги через ріки перепливали! — скрикнув Пилип.

Хома стояв біля Пилипа і аж танцював від цього, видовища. І сталося так, що в голові в нього запаморочилося, тож замість хлопців безштаньків він побачив незліченні армії печенігів, і не на волах, а на конях. Коні всі були ковані золотими підковами; в руках у воїнів блискотіли золоті мечі. Лоб у Хоми вкрився потом, і він сказав Пилипові:

— Ти глянь, глянь… З давньої епохи вони в’їхали в нашу. І мечі, і підкови…

Почувши ці слова, Пилип підвів праву руку, поклав її на пояс, потім вже по поясу навпомацки дотягся до свого археологічного ножа і взявся за нього. В цей час ліва рука його сама собою зашилилася в ліву кишеню, доторкнулася до крильця зузулястої курки, почала обережно перебирати пірця. В груди Пилипові бурхнув океан щастя. І він спитав, дивлячись у вічі другові:

— Де ж будемо копати?

— А де ти будеш копати на межі Лісостепу й Степу, коли, мов на зло, навколо все рівнота й рівнота, і ніде жодної могили, навіть жодного горбочка!

— І сьогодні вона залишиться без золотого меча і без золотої підкови — зовсім тихо промовив Пилип.

Друзі зітхнули. Фата моргана зникла, бо експедиція увійшла в кукурудзу, а кукурудзу так вигнало, що поверх неї Хома міг глянути, лише зіп’явшись Пилипові на плечі. Він це й зробив. Озирнувся навколо і радо оголосив:

— Он дівчата з сапками. Хмара!

Порівнявшись з людьми, Пилип перший торкнувся панамки:

— Здрастуйте!

За ним почали здоровкатися вже й інші, крім Хоми. Хома стояв як чорна хмара. Пилип підійшов до нього, зміряв очима кукурудзу:

— Оце вродило так вродило!

Пилип не був патріотом новопшеничанської кукурудзи, тому й радів за чужий урожай. Хома ж був патріотом, глянув і настовбурчився:

— А чого це у них така кукурудза?! Це вони, видно, на зло новопшеничанському колгоспові викохали, щоб нам соромно було: «Бачите, яка у нас, а у вас що? Може, теж така? А дзуськи!» Та противні які — кипів далі Хома, недобрим оком позираючи на чужий масив і на тих людей, що працювали на ньому — Могли б її над дорогою і не садити, то виперли наперед, хоч не хоч, а дивись! І обминути нікуди!

— Атож — і собі сердито обізвався Пилип — Мовляв, знайте нас — ми кислиці, і з нас квас…