Іван Сенченко - Діамантовий берег

Але такі думки не довго трималися в голові у Григорія Савича. Незабаром він почав картати себе: «Ех, ти, вже й носа повісив. Вчися перемагати труднощі!..»

А що ж Тимофій? Навколо нього піднялася колотнеча, його лаяли, а він відчував лише одне: пекучий жаль за коржиками. А оті лайки — безсовісний, Плюшкін, чотирьохокий, що з них? На зуб покладеш чи в кишеню сховаєш? Лайка — не бійка: в боку не болить. І оце все. Більш нічого не поворухнулося ні в душі, ні в сумлінні у Тимофія.

Незабаром сталася ще одна важлива подія. Вибравши хвилину, коли Хома забалакався з Олею, Пилип наздогнав Люсю. І вони пішли вдвох. Завжди було так: тільки Пилип підскочить до Люсі, то вона — говорила з ним чи ні — вже одривається, поспішає кудись у вибалочок або на гірку по квіти і залишає Пилипа самого. А тепер не залишила. Ішла обіч нього в своєму червоненькому платтячку, тоненька, худенька, з трохи облізлим носом, а Пилипові здавалося, що це пливе польова царівна.

Пилипові стало дуже гарно, і він сказав дівчинці:

— Люсю, давай заспіваємо вальс «Київські каштани». — І, не ждучи, поки Люся скаже «давай», перший завів. Голос його красивим струмком потік по всіх вигинах мелодії композитора Майбороди. Люся почекала трохи і теж підхопила. До них приєдналися Оля, Куприк і жайворонок. Жайворонок висів над головами, немов прив’язаний на невидиму ниточку. Дивлячись на нього, Пилип думав: «Я б теж міг бути жайворонком. Теж висів би серед неба і співав би ще краще. Тільки ти співаєш так, невідомо кому, а я знав би, кому співати. Я — співав би їй…» — І, думаючи таке й подібне, Пилип повернувся до Люсі, глянув на неї, побачив її милий облуплений носик і знову натхненно полетів угору і там сказав жайворонкові: «Я їй співав би, Люсі. Заспівав би так, що увесь світ почув і кожен, спинившись, спитав би: «Хто то співає?» — Пилип! — «Кого ж він прославляє?» — Люсю! — «Молодець той Пилип. Чий же він, звідки?» — Та з самого Новопшеничного, чували? — «А, чували, чували…»

Але, крім Пилипа, на світі ще живе метелик. Мав він білі крильця, обведені з країв золотом і прикрашені рубінами посередині. Метелик пив нектар з біленької непоказної квітки. Рудий польовий горобець, охочий до всяких дорогоцінностей, сказав собі ласо: «Ось поповню свою колекцію ще цим молодцем» — і вихопився з за куща. Але промахнувся. Зойкнувши розпачливо, бідолашний метелик кинувся вгору, потім кудись вбік, потім ще. В цей момент Пилип готувався взяти чергову ноту. Білого метелика він спочатку не помітив, а коли помітив, було вже пізно: метелик побивався у нього в широко відкритому роті. Пилип урвав пісню, закліпав очима, замолов язиком.

— Що з тобою? — злякано спитала Люся.

— Мені щось у рота влетіло!

Пилип з силою видихнув повітря і викинув назовні бідолашну здобич.

— Ой, та це ж метелик! — зраділа Люся — Та який гарний!

Але Пилип не підтримав Люсиного захоплення. Він хекав, як хекають трактористи в степу, держачи між зубами гарячу картоплину. У роті в нього, там, де торкнувся своїми лапками метелик, пекло мов вогнем. Потім з язика той вогонь перекинувся на піднебіння, звідти поповз до горлянки і до губів. Горлянка й губи теж запалали.

«Це вже я помру — ухопився Пилип за кінчик страшної думки — Той метелик був отруєний цикутою, котрою стародавні греки труїли своїх філософів. Вони помирали, і я помру». Весь світ буде жити, жайворонки співатимуть в небі, експедиції мандруватимуть по землі, але вже без нього. І Пилипові стало так шкода себе, що аж сльози закапали з очей. А як згадав про Люсю, що й вона сама блукатиме по світу, то полилися ще щедріше.

Він був такий нещасний, що коли Оля повними переляку й тривоги очима запитала у нього, що сталося, Пилип тільки й спромігся сказати:

— Я помираю. І це смерть від цикути!

Про старогрецького філософа Сократа і про його смерть від цикути Оля, як і Пилип, чула від Григорія Савича. І зразу вжахнулась. Перелякався Куприк, сполотнів вразливий Женька.

Явтух на подію не реагував.

Можна було б змалювати зворушливу картину, як ішов Пилип по маршруту експедиції і хекав, широко розкривши рота; можна було б описати і сумний вираз на обличчях Пилипових товаришів, особливо Хоми. Він мало не плакав, так боліло йому від гірких Пилипових страждань. Не переживав тільки жайворонок, бо не був дурний і не хапав у дзьоба тих метеликів, котрі пили нектар на плантації, засіяній гірким перцем.

Та хіба Пилипові було легше від того?