Іван Сенченко - Діамантовий берег

— Ну, не я буду — не вгавав Хома — хай тільки підростуть, то не допущу ніякого неподобства у новопшеничанському колгоспі, тоді не я в Сірка очей позичатиму, а оці дівчата. Прийдуть до нас на екскурсію, а в нас кукурудза, як дубовий ліс, кожне стебло на п’ять або й шість качанів. Та ще які качани — макогони! Хай покривляться, а то бач, шкірять зуби…

Дівчата справді приязно посміхалися до мандрівників, і одна з них, саме та, що на Пилипове «Здрастуйте!» відповіла: «Здоровенькі були!», забідкалася:

— Матіночко моя! Це ж ви, сердешні, здалеку. Пилом поприпадали… Спинилися б перепочити. У нас є криничка, біля кринички курінь і кабиця. Мавра з годину тому кукурудзу поставила, певне, уварилася вже. Ласкаво просимо на обід до нас! — Озирнувши поглядом гостей, дівчина натрапила очима на сердитого Хому і в поли вдарилася — А цей, бідолашний, зовсім пристав, лишенько моє… Ось сюди, на оцю стежечку, завертай, холодною водицею лице освіжи, гарячої пшенички з маслом і сіллю попробуй…

От у яке становище потрапив Хома! З одного боку, він гнівом пашів супроти тієї дівчини, з другого — не було ніякої змоги вдержатися від спокуси… Що ж робити, який вихід знайти?! І Хома знайшов:

«Добре, хай сьогодні вона вгощає, а як стану в себе головою колгоспу, тоді — ласкаво просимо до мене на обід. А вже по обіді і візьму реванш. Ви похваляєтесь, що у вас кукурудза? А тим часом гляньте, що у нас коїться за Третьою балкою: там що не стеблина, то й вісім качанів!..»

Було б Хомі й спинитися на цьому. Так куди! Хома, коли сідав на Пегаса — це кінь, який приносить поетам натхнення — то гнав його вже без всякої міри. Налічив вісім качанів на одному стеблі й досить, так ні ж!

«Отож, кажу, деякі стебла по вісім качанів мають, а деякі по дев’ять, а то й по десять! А одно стебло виросло таке заввишки, як тополя, і на ньому аж шістнадцять качанів. А ще інша рослина — двадцять чотири качани матиме…»

От куди Хому заніс його поетичний кінь Пегас. Скажете, забрехався? Скажете, соромно хлопцеві? Е, ні! Соромно людям у вічі дивитися не тоді, коли по двадцять чотири качани на одному стеблі виганяє, а коли й по одному не зав’язалося!

Бурхливі мрії ще більше стомили Хому, і він насилу доплентався до криниці, звідки била холодна, як лід, джерельна вода. Хома затамував спрагу, обмився по пояс і з чистою совістю підсів до вареної кукурудзи…

Як попрощалися з гостинними господарями, Куприк наздогнав Олю, пішов поряд неї і взявся розповідати небилиці.

— А знаєш, Олько — почав Куприк, стишивши голос — чого ото Пилипа й Хому так вигнало?

Оля повернула до Куприка жадібно розкриті довірливі очі. Очі ці були великі, чорні, з незгасним вогником, котрий міг то пригаснути від горя, то розгорітися в пожарище, коли Олине серце зачує десь несправедливість. Вона слухала, а Куприк вів далі:

— Це тому, що вони нишком їли жабів…

Про жаб Оля вже знала, то й відповіла Куприкові:

— Так вони ж тільки раз, щоб покуштувати…

— Тільки покуштувати?! — підхопив Олині слова Куприк з таємничими інтонаціями в голосі.— Ти слухай мене, я тобі скажу, що історією з бабою Теклею вони закінчили свої пригоди… — Куприк притяг ближче до себе Олю, схилив до неї голову й зашепотів: — А до того вони щодня ласували молодими жабенятами, тільки не дома, а на Скапенівці, на болоті. Там побудували собі курінь, землянку і піч і вже варили й смажили, скільки хотіли. Мене теж затягали, тільки я при одній думці… брр… Щось стає впоперек горла, під груди давить і не пускає. А їм нічого. Того й вигнало обох. Бо жаба у воді живе, то скільки вологи у неї в м’ясі! А вологу любить все на світі. Тільки надворі завесниться, а в колгоспі вже хапаються закривати вологу; не закриють — випарує, і врожаю не буде. А в жабів волога ніколи не випаровується. Отож як потрапить у хлоп’ячий організм, так той почне мов на дріжджах рости. Он хоч і глянь! — Куприк перевів очі на Пилипа й Хому. За ним попливла поглядом і Оля.

І побачила вона таке, чого раніше ніколи не помічала: Пилип і Хома справді були не такі, як усі хлопці — гінкі, засмаглі, аж коричневі, шкіра в обох гладенька, мов шовкова, носи хоч і пооблазили, так у кого ж вони не облазять? Йдуть весело, легко і тільки похитуються в такт ході. Женька теж був високий і шовковистий, але все одно не такий. Всі хлопці не такі, хто жаб не їсть. Це відкриття так схвилювало Олю, що в неї вогнем запалали щоки, в грудях її набралося стільки цікавих новин, що коли вона не виллє душі Люсі, то не знати, що станеться. І Оля, закричавши щосили: «Люся, підожди!», кинулася навздогін за подружкою.